Армагед-дом. Марина и Сергей Дяченко

голову…

      Погано, що вона сидить так близько до стежки. Лідка подумала, чи не зробити коло, та потім засоромилася.

      Дівчина підняла голову й подивилася… ні, не на Лідку. Крізь неї. Обличчя в дівчини було синюшне, а очі великі й безтямні, але не це злякало Лідку.

      Дівчина на землі виявилася Свєткою з четвертого поверху. Зовсім незнайомою Свєткою, в подертій кофті з чужого плеча, з чужим відстороненим поглядом.

      Лідка сповільнила крок.

      – Свєто…

      Відповіді не було й не могло бути. Свєтка знову схилила голову на груди. Потім м'яко повалилася на спину, перекотилася на бік і завмерла в утробній позі, підібгавши коліна до живота.

      Лідка роззирнулась. Вікна двох великих будинків виходили на цей майданчик, і Свєтчині вікна теж, і можна кинути у вікно камінець, але до четвертого поверху Лідка не докине…

      Лідка вагалася рівно одну хвилину. Очунявши, Свєтка не подякує за таку «допомогу», але гірше буде, якщо її підбере патруль… І взагалі, вона може померти…

      Бігом – у під'їзд. Біля своїх дверей Лідка трохи пригальмувала – може, передоручити мамі? Але тоді її точно перестануть випускати. Коли побачать ЦЕ не в газеті, а зовсім поруч, усього лиш на поверх вище…

      Дзвонити у Свєтчині двері довелося довго, Лідка вже зневірилася, вирішила, що нікого немає вдома.

      Після довгих невиразних хто-тамів двері відчинила Свєтчина мати. Лідка відсахнулася від густого, встояного запаху, яким була сповнена квартира; пахло перегаром і чимось іще, так іноді пахне на вокзалах.

      – Чого тобі? – спитала Свєтчина мати, і Лідка зрозуміла, що та ледве язиком повертає.

      – Свєтці погано, – сказала вона, не заходячи в подробиці. – У дворі лежить.

      – Тобто як – лежить?! – сусідка струснула головою, очі набули осмисленого виразу.

      Лідка без слів махнула рукою, показуючи вниз, на подвір'я. Свєтчина мати відсторонила її і, як була, в халаті, залопотіла капцями по бетонних сходах…

      За хвилину з двору залунало голосіння. Десь стукнуло вікно; Лідка почула, як на поверх нижче відчиняються її власні двері, і хтось, здається батько, виходить дізнатися, в чому річ…

      Вона кинулася по сходах, але не вниз, а вгору. Дісталася до п'ятого поверху, залізною драбиною видерлася на горище; люк на дах давно був зламаний, щоб відчинити його, треба було лише правильно повернути ручку, Лідка знала як, причому знала від тієї ж Свєтки.

      На даху било в очі сонце. Якби не ліс антен і сплетіння дротів, тут було б навіть чудово, а ще краще було б, якби дах не було видно з усіх боків. Пригинаючись, наче партизан, Лідка подолала відстань від люка до люка. Спробувала трохи підняти – не піддається, тут вкотре постарався двірник. От морока; добрі справи завжди караються. Та залишила б Свєтку лежати під перехресними поглядами багатьох вікон – невже ніхто не підібрав би?! Ні, побігла, задерши хвоста…

      Так само навкарачки вона дісталась останнього, третього люка. Посмик, іржава ручка ледь не лишилась у неї в руках – та люк усе ж був таким ласкавим прочинитися. Радіючи своїй худорлявості,