Пандем. Марина и Сергей Дяченко

життя й смерті, я чинитиму рішуче – то у справах так званого щастя…»

      «Якщо Лера – сама – тебе попросить?»

      «Простіше. Але ж ситуація стосується не тільки Лери. Друга людина…»

      «А якщо та людина теж попросить?»

      «Щастя їм і любові».

* * *

      – Ігор Жанович у себе… Даруйте, а вам призначено? Як вас представити?

      Кім озирнувся. Нічого собі офіс, з рибками піраньями в акваріумі, з важким сек’юриті (чи як вони називаються?) на стільці при вході.

      – Кім Андрійович Каманський, за дорученням Каманської Валерії Андріївни.

      Сек’юриті дивився зі свого стільця – без ворожості, але й без радості.

      – По коридору ліворуч, – сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.

      Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.

      Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.

      Ігорчик з кимось розмовляв – уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:

      – Ви від Лери? Ви її брат?

      – Так, – сказав Кім.

      – Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, – Ігорчик поморщився. – Кажіть. У мене п’ять хвилин.

      Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.

      – Що таке? – різко запитав Ігорчик.

      Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.

      – Та як ти…

      Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.

      – Відчепися від неї, – просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.

      – Ти, сука…

      Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.

      – Ти уявляєш, у що вляпався?! – прохрипів Ігорчик.

      – Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець – знаєш такого? – завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, – він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.

      – Ти…

      – Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати