Пандем. Марина и Сергей Дяченко

Армії розійдуться по домах, вивільняться колосальні ресурси…

      – Бійки на шкільних дворах ти теж припиниш? І якщо припиниш, то як?

      Пандем заклав руки за голову:

      – Що ти скажеш, якщо персональний педагог, котрий розуміє дитину краще, ніж дитина розуміє сама себе, котрий присутній поруч у кожну мить її, дитинячого, життя, допоможе їй розв’язати конфлікт без бійки? Або, в разі потреби, «організує» бійку так, щоб замість калічення вона мала виховний ефект?

      – Що ж, – помовчавши, сказав Кім: – Ти щось там говорив про армії?

      – Так. І якщо ти уявляєш собі юрби безробітних людей, які вчора були армійськими офіцерами чи полісменами, чи членами парламенту, а тепер нишпорять, голодні й злі, у пошуках кусня хліба чи сенсу життя…

      – Як? Парламенти – теж?

      – А навіщо вони потрібні, Кіме? Залишаться уряди як система адміністраторів. Усе. Ніяких законів не буде, бо закони зрівнюють, а люди – унікальні. Я – всередині кожної людини, сприймаю її як індивідуальність і говорю з нею без свідків.

      – Керуєш?

      – Я не маніпулятор. Я співрозмовник.

      – Це… принципово?

      – Цілком.

      – Ти… не брешеш?

      – Щоб я здох, – серйозно сказав Пандем. – Хрест на пузі… Ти знаєш, нинішня моя оболонка вже не допомагає нам спілкуватися. Навпаки.

      – А гроші? Що, гроші теж не потрібні? Банки, банкіри, цінні папери, біржі…

      – Розумієш… я можу знищити всі світлофори в місті, всі дорожні знаки, і замінити їх собою, своїми порадами-приписами. Можу… та чи треба? Ні, нехай налагоджений механізм крутиться, я можу його оптимізувати – ну й, зрозуміло, усунути зловживання. Тож… якщо згодом система відімре – я її не оплакуватиму. Але зносити її навмисне – ні, не буду.

      – Тобто ти не хочеш бути нянькою при людстві? А взагалі, яку міру свободи ти пропонуєш нам залишити? Убити когось чи вчинити самогубство обиватель не має влади. А облаяти? А обрати професію, до якої, на твою думку, не придатний? А женитися на якійсь заразі? А вкрасти гаманець?

      Пандем кинув в озеро нову порцію булки. Полічити качок не виходило: спершу їх було, здається, чотири, а тепер чи шість, чи вісім.

      – Жорстке обмеження одне: життя до глибокої старості. Трохи менш жорстке обмеження – свобода й добробут тих, хто навколо. Тобто женись на заразі, якщо та зараза не проти. Обирай професію, яку хочеш. Щодо гаманця… ймовірно, ми все-таки домовимось про повагу до інших. Не тільки до власності…

      – До речі, власність! Якщо в когось у сараї сховано ресурс, конче необхідний суспільству…

      – …Зламувати сарай не будемо. Домовимось, а якщо хазяїн ресурсу рішуче впиратиметься – що ж, не будемо наполягати. Знайдемо якийсь інший ресурс, а хазяїнові нехай буде соромно…

      – «Соромно» – це кара? І взагалі, які кари нас чекають?

      – Провокуєш? – Пандем усміхнувся. – Ніякі. Тільки ті, які ти сам готовий на себе накласти… Позбавити себе недільної сигарети…

      Качки нажерлись, однак відпливати не спішили.

      – Що