Пандем. Марина и Сергей Дяченко

читаєш думки?»

      «Я присутній при їхньому народженні».

      – О Господи, – сказав Кім пошепки.

      Лера внесла в кімнату двоярусний торт з безліччю здвоєних свічок. Гості зааплодували.

* * *

      – Чудова ніч, – сказала Ярина. – Зовсім весна.

      (Про що я думаю, питав себе Кім. Про якісь дурниці. Ось мокрий асфальт, ось папірець на стовпі, ось пачка з-під сигарет у калюжі… Але ж я не можу весь час ховати свої думки! Не можу весь час думати, що я думаю…)

      – Вітру нема, – сказала Ярина. – Якби не так пізно – я б пройшлася… Кімчику, що з тобою?

      Її долоня запрошувала сховатися. Од вітру. Од себе. Жаль, що в нього таке велике лице, а в неї така вузька долонька…

      Пахло терпкими парфумами. Ярина любила терпкі.

      (Наче уві сні, коли бачиш себе голим посеред проспекту…)

      – Повернусь і викличу таксі, – сказав Кім, та в цю мить з-за повороту визирнув великий автобус з «гармошкою» на череві.

      (Я не хочу свідків! Я маю право бути на самоті… Усередині себе – наодинці з собою!)

      – Нам пощастило, – сказала Ярина автобусові. Потім уважно придивилася до Кімового обличчя: – Ти що, п’яний?

      (Невже все це – породження мого мозку?! Двадцять дев’яте лютого… А це щеня хто-небудь, крім мене, бачив? Ніхто…)

      Кім підсадив Ярину на підніжку. Салон був майже порожній, хіба що п’яненький дідуган дрімав на передньому сидінні та підліток малював пички на запітнілій шибці.

      – Кіме, ти ж начебто майже не пив? Що з тобою? – Ярина сіла, в цей момент підліток біля вікна обернувся.

      Автобус різко рушив, Кім насилу втримав рівновагу.

      – Кіме Андрійовичу, добрий вечір! – привітався Пандем.

      – Добрий, – глухо сказав Кім.

      – Ми грали у футбол, – пояснив Пандем у відповідь на запитальний погляд Ярини. – З Кімом Андрійовичем. У понеділок. За гаражами.

      – А-а-а, – Ярина всміхнулася, ніби спогади про той день були їй надзвичайно приємні. – Ти ще прийшов увесь брудний…

      – Так, – сказав Кім. «Ярина мене теж бачить».

      – Так, – повторив Кім.

      – То ми сусіди? – запитала Ярина.

      – Майже, – хлопчик усміхався. – Тільки мені на одну зупинку раніше виходити, ніж вам.

      – Може, це небезпечно – так пізно вертатися додому?

      – Та яке небезпечно! Де там!

      «Кіме, я ж не людина, я частина світу, а ти ж не соромишся дерев, неба… Не відчуваєш ніяковості перед морем… Тебе б не збентежило те, що дощ чує твої думки…»

      Автобус причалив до чергової зупинки.

      – До побачення, – сказав Пандем.

      – Симпатичний пацан, – сказала Ярина, коли двері за ним зачинилися. – Приємний.

      Розділ п’ятий

      О сьомій ранку – Кім і так майже не спав – подзвонив Яринин брат, Костя.

      – Кіме? Пробач, якщо розбудив…

      – Нічого, – сказав Кім, виходячи з телефоном на кухню.

      – Іванці гірше, – сказав Костя і голосно зітхнув у трубку.

      Іванка – так звали Костикову однорічну дочку.

      – Кіме…