Пандем. Марина и Сергей Дяченко

пішов за гаражі – туди, де був спортивний майданчик, де колись – здається, сто років тому – вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.

      Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря – хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж – розпливалися перед очима букви.

      Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий – на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.

      – Ну, – сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.

      – Я сяду, – хрипко спитав перехожий. – Можна?

      У Кіма мороз пішов по спині.

      – Так отож, – сказав перехожий, наче вибачаючись. – Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…

      – Тобі ж усе одно, який мати вигляд, – сказав Кім сухим ротом.

      – Ні, – серйозно відповів його співрозмовник. – Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.

      – Тоді ти всередині – людина?

      – Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?

      – Та чого ти питаєш?

      У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою – як здалося Кімові, сумно:

      – Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?

      Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?

      Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.

      Пандем сів – теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.

      Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.

      – Коньяк ти теж п’єш? – запитав Кім.

      – П’ю, – сказав Пандем і ще раз затягся.

      Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.

      Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.

      – Щось сталося? – запитав Кім.

      – Ні, – Пандем затягся знову. – Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…

      І