Пандем. Марина и Сергей Дяченко

тишу. – Щось сталося? Ти б одразу сказав, усе-таки…

      Він засміявся:

      – Що ти, мамо, все добре… Те, що сталося, – це… скоріше чудово, ніж погано…

      – Правда? – примруживши очі, поцікавилась Олександра. – Тоді введи нас у курс, а ми вже самі оцінимо, чи дуже це, гм, чудово.

      – Ти здоровий? – уривчасто запитала Лерка.

      Кім допив свій келих. Поставив його на стіл:

      – Я здоровий. І всі мої пацієнти одужали. І ніхто з вас не хворів за минулий тиждень… Навіть Іванка, – він подивився на небогу, щоки в якої округлилися, підперті зсередини морквяним пюре, – одужала моментально, і ніхто не зрозумів чому…

      – А в мене зуб перестав боліти, – радісно сказав Шурко. – Я так боявся йти до лікаря. А він сам перестав. Ага!

      – Це які такі цілителі нас пожаліли? – неголосно запитала Олександра, акуратно чіпляючи виделкою пружний огірок кольору хакі. – І при чому тут ти, Каманський, ти ж у нас лікар, ти в чудеса не віриш?

      – Я більше не лікар, – сказав Кім, знову наливаючи собі вина.

      Тато трохи не вдавився бутербродом. Мама ляснула руками, і на її лиці було написано: ну що я казала?!

      – У світі більше немає лікарів, – сказав Кім у новій тиші, цього разу не в’язкій, а дзвінкій, мов скло. – Бо немає хворих. Нікого лікувати. Всі одужали… А крім того, якщо ви помітили, по цілому світі припинилися війни. За минулий місяць не було нічого… такого… ніхто не підривав, ніщо не руйнувалося, ні терактів, ні повеней…

      – Клас, – сказав захоплено Шурко.

      – Та-ак, – протягла Олександра.

      – Я щось таке чув по ящику, – поважно повідомив Костя.

      Іванці нарешті набридло пюре, і вона залементувала, відвертаючи перемазану пичку від невблаганної мельхіорової ложки.

      – Де соска? – заметушилася Дарина. – Тут щойно на чистому блюдці лежала пустушка… Де?

      – Я не божевільний і не істерик, – Кім усміхнувся до Ярини. – Власне, я хотів, щоб ми зібралися сьогодні всі разом… І випиймо за майбутнє, яке обов’язково настане, але зовсім необов’язково буде таке, як нам тепер уявляється. Набагато скоріше, ніж ми думаємо… І геть по-іншому…

      Він випив сам-один. Усі дивилися на нього (крім хіба що Іванки, яка гатила по столу гумовим зайцем, і Дарини, котра намагалася цього зайця вгамувати). Та тільки Шурко дивився з безумовною радістю.

      – Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, – розважливо сказала мама. – Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… – і мама затнулася.

      «Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»

      «Нічого. Сядь і спокійно попоїж».

      – А тепер їжмо, – сказав Кім, опускаючись на свій табурет. – Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, – він махнув рукою