Не судилось. Михайло Старицький

ж!

      Михайло. А ти куди тепер?

      Пашка. Пiду до Катрi; може, витягну.

      Михайло. Пiди, голубко, та виклич гуляти. Сьогоднi ж недiля.

      Пашка. Заманулося? Ну, добре, добре! (Вийшла).

      Михайло. Будь ласка!

      Вихід V

      Михайло i Павло.

      Михайло (до себе). Жартiвлива, але щира. Тiльки, що вона постерега? I чого я почервонiв, справдi? Чого я зрадiв так?

      Павло (виходить до дивана). Михайло! Ти тут?! А чого ти не прийшов допомогти?

      Михайло. Спiзнився купанням, а тут перебили ще нашi: кузен Бiлохвост приїхав.

      Павло. Ага! А я так натомився, що й рук не зведу. Дай тютюну!

      Михайло. Може, сигари хочеш? Добрi.

      Павло. Цур їм, то панськi витребеньки! А менi не лишень мiцного; якби махорки, то ще лучче!

      Михайло. А сигари — ласощi? (Подає тютюн).

      Павло. Атож! Менi от треба затягтись мiцним чим, щоб у грудях одлягло, бо переговоривсь; а вашому братовi, бiлоручцi, сигару в зуби для того, щоб пахучим димом дурманить нерви та придумувати собi заласнi картини та мрiї.

      Михайло. По-твоєму — кожна приятнiсть, кожна втiха, то трохи чи не карна провиннiсть? Аж досадно, їй-богу!

      Павло (закурює). А ти, мiй голубе, розкинь розумом, що кожна така приятнiсть для одного коштує неприятностi для багатьох.

      Михайло. А! La proprilete c'est le volt?[22]. Чули! Не згоден: довго ще вона свiт пiдпиратиме, та й хто його вiда, коли її знищать? Егоїзм — пiдвалина усьому; треба його тiльки направляти добре та викохати в противагу йому другу силу не меншу — любов!

      Павло. Ф'ю! Ф'ю! Уже окульбачив свого Пегаса, сiв на кохання?

      Михайло. А що? Може, зречешся од цiї сили?

      Павло. Хто каже? Тiльки у здорових людей вона єсть присмака до приязнi, до спiлки, що зв'язує людей ради вищих пориваннiв, ради дiла, а ви, пани, покладаєте на це дiло життя, i як не заноситесь в хмари — своїми iдеями, своїми замiрами народовi послужити, а все оте зложите перед першою спiдницею.

      Михайло. Ти дуже гостро судиш: не всiх же рiвняти до розбещених лодарiв, золотих ласунiв? Так би прийшлось i вiру в чоловiка згубити!

      Павло. Та от… вибач на словi, хоч би запитати й тебе: чого ти став учащати на вулицю?

      Михайло (змiшавшись). Що ж, ти й про мене?.. Я тобi, Павло, не дав приводу мене кривдити.

      Павло. I в думцi не маю, а все ж таки я б обачнiш поступовувавсь…

      Михайло. Як? Що на вулицю ходжу? Так ти навiть проти єднання з народом? Небезпешно, значить, з ним знатись, споучати його, хоч би етнографiї ради…

      Павло. Яка там етнографiя! Чого лукавиш? Спiднички тягнуть… Ти ж менi недарма живописав якусь Катрю поетичними кольорами!

      Михайло. Не ждав я, щоб ти мене за бидло вважав!

      Павло. Не за бидло… а тiльки я добре знаю вашi ледачi нерви: отак вразить яке-небудь свiже личико — ви зараз i ну упадати, залицятись — така вже ваша вдача… Панича ж порива поезiя, примха, а дiвча молоде, дивись, — i пiдбите навiки.

      Михайло. Тiльки подлячi ледаща здатнi на те! Павло, не зневажай мене;

22

Власнiсть — це крадiжка (Прудон) (франц.)