Не судилось. Михайло Старицький

Петрiвна. Они меня cговорились уморить! Я слабонервная, чувствительная — и вечно какие-либо дрязги! У меня голова не выдержит, — чувствую, что сейчас начнется тик… Недоставало еще, чтобы из-за вас (до Жозефiни) я слегла в постель! С пустяками в глаза лезет… Там, в Швейцарии, коров доила, а здесь обижается, если ребенок что-нибудь скажет.

      Жозефiна сумна; Зiзi пересмiюється з Бєлохвостовим i йдуть далi.

      Михайло. Ne vous chagrinez pas![20].

      Анна Петрiвна. Пожалуйста, без трагедий! Скажешь Павлу, чтобы сейчас пришел ко мне: у меня тик. Я такая слабонервная, чувствительная… (Виходить).

      Михайло пiдходить до Жозефiни й потiша її, проводячи по дорозi.

      Павло (за вiкном). Ну, тепер — годi! Рушайте додому! Спасибi за увагу й слухнянiсть!

      Вихід IV

      Пашка i Михайло.

      З школи виходять дiти з книжками, кунштуками[21]; жарти i смiх стиха. Позаду кiлька дорослих. Наостанцi Пашка.

      Старшi. Ну, не пустуйте! Це вам не вулиця, а панський садок!

      Пашка входить i озирається кругом.

      Михайло (повернувся назад). Бiдна оця Жозефiна! Поневiряється на чужинi, без язика, без мови. Всяке аж сiкається принизити, осмiяти; а заступитись нема кому. I все ото гонить бiднiсть та доля щербата! А матiр яка немилосердна, жорстока! Гидко й здумати! (Зуздрiв Пашку й хутко пiдходить). А! Здрастуй, Пашко! I ти сюди прийшла? Яким способом? (Подає руку).

      Пашка. А вчитись до школи.

      Михайло. Хiба?

      Пашка. Авжеж! Думаєте — стара?

      Михайло. Куди там! А тiльки здивувало мене, що ти нiчого перше не казала, а це здумала.

      Пашка. А що ж? Захотiлось вивчитись на гулянках читати, щоб i самiй можна було бавитись отими книжечками, що ви приносили: такi занятнi та втiшнi!

      Михайло. Добре, добре єси задумала. I вивчишся?

      Пашка. А чому ж нi? Аби хiть.

      Михайло. А трудно здалося?

      Пашка. Не так трудно, а якось нiяково з малими сидiти. От Варка Горбанiвна перше ходила, то ще й проказує, аж соромно.

      Михайло. Пусте! Шкода, шкода, що я не знав: я б зайшов сам проказати… А Катря де? Може, тут?

      Пашка. Нi, вона дома; у неї мати чогось слабує, то нi на кого кинути. А вона б охоча була вчитись, бо вже трохи й чита, — ще за батька почала.

      Михайло. Ти б її, Парасю, серце, привела коли, то ми б разом i вчилися.

      Пашка. Добре. А що, вам подобається?

      Михайло. Кому ж вона не до вподоби? Дуже гарна та мила. Оченята, брiвоньки — в свiтi нема!

      Пашка. Чи ба, як у око впала! А от ви стережiться залицятись до неї.

      Михайло. Або що? Хiба не можна любувати красою, тiшить серце розмовонькою дiвочою?

      Пашка. Та то, що у неї Дмитро є.

      Михайло. Хто ж це?

      Пашка. Ковбань, парубок; годованцем був, а тепер сам хазяйнує. Вони змалку з Катрею, як брат з сестрою: певно, швидко й поберуться. (Зiтхає).

      Михайло. Ну, то й щасти боже; а менi що до того?

      Пашка. А то, що Дмитро дуже заздрiсний, завзятий i Катрю коха без душi. (Зiтхає).

      Михайло. Про мене, Семене, аби я Йван!

      Пашка. Так-то так! А як здиба

20

Не сумуйте! (франц.)

21

Кунштуки — малюнки. Тут — абетка з кольоровими малюнками