Не судилось. Михайло Старицький
Читать онлайн.| Название | Не судилось |
|---|---|
| Автор произведения | Михайло Старицький |
| Жанр | Зарубежная классика |
| Серия | |
| Издательство | Зарубежная классика |
| Год выпуска | 0 |
| isbn |
НЕ СУДИЛОСЬ
(Драма в 5 дiях)
Високоповажному артистовi Миколi Карповичу Садовському присвячує автор
Дiйовi люде
Iван Андрiйович Ляшенко — 60 лiт, багатий пан, але зовсiм простий; iначе говорить не може, як по-українськи.
Анна Петрiвна — 40 лiт, його жiнка; закида часом по-українськи, моди ради.
Николай Степанович Бєлохвостов — кузен Ляшенчихи, ЗО лiт; фатуватий.
Зiзi — дочка Ляшенкiв; манiрне дiвча, 13 лiт.
Михайло — син їх, 22-х лiт, студент; чистюк i джигун.
Павло Чубань — його товариш, 25 лiт; уже лiкар. Бiдна одiж.
Жозефiна — швейцарка, учителька.
Катря Дзвонарiвна — дiвчина молода, селянка.
Горпина Дзвонариха — її мати, недужа й слаба.
Дмитро Ковбань — парубок, годованець Дзвонарiв.
Пашка — подруга Катрi.
Степанида — покритка, п'яничка й плетуха.
Шльома — жид, орендар.
Харлампiй — старий лакей.
Аннушка — покоївка; вертка на всi заставки.
Селяне, соцькi, парубки, дiвчата, дворовi.
Дiється на правiм березi Днiпра, з початку 60-х рокiв.
Мiж 1-ю i 2-ю дiєю мина два тижнi; мiж 2-ю i 3-ю — мiсяць; мiж 3-ю i 4-ю — два мiсяцi.
Дiя перша
Панський садок. Налiво вiд слухачiв — стiна офiцини; вiкна й дверi з ганком виходять в садок. Направо чверть кону впродовж огороджено барканом з хвiрткою; за барканом — вулиця. Просто — дорiжки, луговина, дерева; мiж дерев далi блищить став, а з-за його визира панський будинок.
Вихід I
Михайло, розкiшне по-українськи одягнений, лежить без жупана; далi на луговинi Жозефiна i Зiзi гуляють в м'яча.
Михайло (курить сигару). Славно покачатись на травi пiсля купання i затягтись сигарою! Чорт його зна, якось мене лiнощi обсiли: сьогоднi уже й до школи не пiшов. (Потягається). Та з цiєю дрiбнотою нудно й воловодитись… тiльки Павло й зможе!
Голоси (за вiкном). Ос-са! Рос-са! Кос-са! Нос-са!
Павло (за вiкном). Ну, тепер разом, швидче, не зупиняючись.
Голоси (за вiкном). Оса! Роса! Коса! Носа!
Михайло. Товчи, товчи! А я полежу та понiжусь: тут у холодку так славно! Вiтрець подиха; пахощами якимись тягне, — здається, липа розцвiла. Читати навiть не хочеться: отак би лежав, затопивши очi у те сине море блакитi, та зорив би за хмариною.
Зiзi (здалека). Тiбора! Тiбора! Пiль!!
Жозефiна. Ту-бо! Ту-бо! Laissez non mouchojr[1] .. . Вi не карош!
Зiзi. Ха-ха-ха-ха!! Пиль, пиль! Рви его, рви!
Жозефiна. Вi не рвi!
Михайло. Не руш собаки! Лиши менi зараз!
Зiзi. Так й послушала! Тибора, иси, иси! (Бiга, трiпле платок, а собака рве).
Михайло. Лиши, кажу! А то встану та вуха намну!
Зiзi. Попробуй! Я маме скажу! Мужик!
Михайло. Чекай же! (Устає).
Зiзi тiка; за нею спiшить Жозефiна.
Як розпустилась! Ну, я з матiр'ю побалакаю про тебе! (Знов лягає).
Павло (з-за вiкна). А це коло бича — обiд, бачите? То вимовляється — р-р-р-р! Кажiть!
Голоси. Р-р-р-р! Р-р-р-р! Р-р-р-р!
Михайло. I не обридне йому? Уже я б такий, щоб i обiдати, а вiн таки працює. Усе за дiлом якимсь. На вулицю ледве затяг, та й то вже етнографiї ради… А яка хороша Катря Дзвонарiвна, таки просто i мiж паннами красунею була б, та й годi! Очi — карi, але глибокi, темнi; а погляд — такий милий, лагiдний, любий, що аж пронизує душу тихим променем… Тiльки мiж брiвок рисочка; вона надає i якусь думнiсть личеньку, i якусь силу вдачi. Щось оце не було її; треба б довiдатись через Пашку.
Вихід II
Анна Петрiвна пiд руку з Бєлохвостовим.
Анна Петрiвна (до Бєлохвостова). Я тебя непременно с ним познакомлю. Он оригинал большой; знаешь, из зтих новых.
Бєлохвостов. Ну, уволь, ma chere[2] ; я этих новых терпеть не могу; занесет гиль, а попробуй возражать — сейчас подлецом выругает.
Анна Петрiвна. Ну нет; m-eur Поль очень умный й честный, нетронутая такая натура. Michel! Где твой Павло?
Михайло (схоплюється). А, мама! Микола! (Цiлує у матерi руку, а з Миколою обнiмається). Павло ще й досi з школярами у офiцинах там.
Анна Петрiвна. Я пойду позову его. (Iде на гайок, зазира
Лишiть мою хустку
Моя люба (франц.)