P.S. Я навчу тебе знову…. Ксана Рейлі

сперечатися не буду, – засміялась я, а жінка взяла мене під руку.

      – Щось мені так не хочеться повертатися додому, – сказала тітка й поглянула на мене краєм ока. – Ти не заперечуєш, якщо ми ще трохи погуляємо містом?

      – Залюбки.

      – От і чудово!

      Ми пройшлися центром, а я зробила їй декілька фотографій. Тітка мала дуже щасливий вигляд. Можливо, у неї хтось з’явився? На вулиці вже стемніло, а холодний вітер неприємно обдував обличчя. Тітка Люда запропонувала сходити кудись на каву, я погодилася й повела її до такої знайомої кав’ярні.

      Ми зайшли всередину й сіли за один зі столиків. Я підійшла до Роми, щоб зробити замовлення.

      – Радий тебе знову бачити, – усміхнувся до мене хлопець і кивнув у бік тітки. – Здається, це вперше ти тут із кимось.

      – Так склалося, – просто відповіла я й замовила каву.

      – Я принесу вашу каву, – сказав хлопець.

      – Добре, дякую.

      – Сподіваюсь, у тебе все гаразд, – раптом заговорив він до мене, і я трохи розгублено поглянула на нього.

      – Так, зараз у мене доволі непоганий період.

      – Хочу нагадати, що моя пропозиція досі чинна.

      – Яка пропозиція?

      – Прогулятися містом. У мене все ще є надія, що ти колись погодишся.

      – Я подумаю, – відповіла я й попрямувала до нашого з тіткою столика.

      Вона усміхнулася, коли я сіла навпроти, але ця усмішка мені геть не сподобалася.

      – Що таке? – запитала я й уважно подивилася на неї.

      – Та нічого. – Тітка знизала плечима.

      – Ти сьогодні якась особливо радісна, – зауважила я й помітила, що їй на телефон надійшло повідомлення. Вона швидко прочитала його й мило усміхнулася, а потім почала щось друкувати. – Мені здається чи в тебе дійсно хтось з’явився?

      – Ну, я б не сказала, що це щось серйозне, але в нашу лікарню прийшов новий лікар. – Вона сором’язливо відвела погляд. – Він старший за мене, але зовсім трохи. Ми познайомилися, і… ми одне одному подобаємося. Не знаю, що з цього вийде, але мені приємно з ним спілкуватися. Навіть дуже.

      – Я така рада за тебе, – широко усміхнулася я й узяла її за руку. – Ти справді заслуговуєш на це.

      – А ще виявилося, що ми були знайомі раніше. Коли я проходила практику в одній із лікарень, він був там інтерном. Ми навіть спілкувалися трохи, але він тоді був одружений.

      – А де тепер його дружина?

      – Ваша кава, – урвав нашу розмову Рома. – Смачного вам.

      – Дякуємо, – усміхнулася до нього тітка. Коли він пішов, вона нахилилася ближче до мене. – Цей хлопець не зводить із тебе очей.

      – Та ні, тобі здалося, – сказала я й насупилася.

      – Ну, не знаю, але він дуже милий. – Вона надпила свою каву й задоволено усміхнулася.

      Потім тітка розповідала про свою роботу, але про того чоловіка, з яким вона тепер спілкується, так більше й не говорили. Можливо, з цього дійсно щось вийде. Я дуже тішилася з того, що