P.S. Я навчу тебе знову…. Ксана Рейлі

посмішка. Я похмуро подивилася на дівчину.

      – Ні, чому я маю про нього думати? – Я почала надягати пальто, а вона лише знизала плечима.

      – Про нього всі думають у цьому плані, – відповіла Ріна й теж узялася натягувати на плечі куртку.

      – Навіть ти?

      – А я, по-твоєму, не дівчина? Ти ж сама розумієш, що він дуже привабливий чоловік. Та ще й розумний. Його майбутній дружині дуже пощастить, а я та ще дурепа.

      – Чому?

      – Бо ніколи не помічала таких хлопців. Злигалася не з тою компанією і тепер страждаю, але сама винна. Не скажу, що мені не подобався той кайф, але це все миттєво. Однієї миті ти отримуєш таке задоволення, що здається, ніби однією ногою стоїш у раю. Насправді, це пекло. Особливо коли повертаєшся до реального світу й розумієш, що твоє життя зруйноване через один тупий момент. – Дівчина гірко всміхнулася й подивилася на мене. – Повір мені, принцесо, жити та знати, що найближчим часом ти помреш, – це зовсім не легко.

      – У тебе все так погано? Можливо, є якась…

      – Нема. Надто пізно. – Вона розвела руками. – Я знаю, що можу прокинутися завтра й дізнатися, що в мене рак чи туберкульоз, чи ще щось. Я не боюся смерті, бо вже чекаю, коли вона прийде до мене в гості.

      – Аріно, але ж зараз допомагають таким, як ти. Є ж терапія, коли підтримують життя інфікованих людей.

      – Марто, антиретровірусна терапія допомагає на перших стадіях розвитку СНІДу. Я дуже довго жила, не знаючи про свою хворобу, тому змарнувала багато часу. Тепер мені вже нічого не допоможе.

      – Це жахливо, – сказала я й похитала головою.

      – Насправді ні. – Вона сумно всміхнулася й поклала руку мені на плече. – Не бійся, через дотики не передається. Ми можемо навіть поцілуватися.

      – Я знаю, як передається ця хвороба, – відповіла я й закотила очі.

      – Та жартую, розслабся. То до чого я веду? – Вона замислилась і глянула на мене своїми великими сірими очима. – У тебе є чудова можливість жити щасливо, Марто. Розумію, тобі важко, але жодному з нас не легко. Думаєш, лише в тебе проблеми? Озирнися! – Дівчина розвела руками. – Запитай у будь-кого, чи втрачав він дорогу людину? Чи боровся з депресією? Чи страждав від якихось знущань? Не дивися лише на себе, поглянь на інших. На планеті сім мільярдів людей, і ти аж ніяк не одна, у кого страшенно болить душа.

      – Я мала бути з ними, – сказала я. – Розумієш? Мала! Це Олег мене відмовив їхати з ним. І це дуже гризе, бо завжди думаю, що не заслужила жити.

      – Ти заслужила, і якщо ти жива – то твоє хороше ще попереду. Кожна людина приходить на землю з якоюсь місією, і ти свою ще не виконала.

      – А ти виконала? Ти ж іще теж така молода, а думаєш про смерть! Скільки тобі років?

      – Буде двадцять п’ять, якщо доживу. – Вона засміялася, та мені було не до сміху. – А тепер ходімо нарешті звідси, бо я хочу морозива.

      Я озирнулася й побачила, що ми залишились удвох. Усі вже пішли, а я так захопилася розмовою з Аріною, що навіть не помітила цього. Вона знову махнула рукою в бік дверей, а я лише роздратовано чмихнула й попрямувала до виходу. І чому однієї миті вона може бути нормальною,