P.S. Я навчу тебе знову…. Ксана Рейлі

біля Олени. Ярина вже приміряла близько десяти суконь, але ніяк не могла вибрати. Виявилося, що ми з Оленою порадниці нікудишні, адже всі шати так личили дівчині, що мені сподобалося все.

      – Ну і нащо було вас брати, якщо ви навіть не можете допомогти мені вибрати? – дорікнула Ярина.

      – Я ж кажу, щоб ти взяла те, зелене, – сказала я, а Олена похитала головою. – Воно дуже пасує до твого темного волосся. Ну й Оленка зі мною погоджується.

      – Вона просто вже хоче їсти. – Ярина важко видихнула та знову подивилася на себе в дзеркало. – А мені так подобається ця червона.

      – Тоді бери її.

      – Не знаю.

      – Все! Бери червону й пішли. – Оленка підвелася й узяла свою маленьку сумочку. – Я вже скоро тут помру з голоду.

      – Ой, не перебільшуй.

      Ярина все ж узяла червону сукню, але потім, коли ми сиділи в кафе, постійно говорила, що варто було взяти іншу. Як не намагалися ми переконати її в протилежному, вона й слухати не хотіла.

      З дівчатами я провела майже весь вільний час, і якби випадково не глянула на годинник, то забула б про тренінг. Я швидко зібралася й попрощалася з подругами, адже мала лише п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися того будинку. Приблизно стільки часу й треба було, але я дуже втомилася весь день ходити на підборах, тому трішки запізнилася. Та схоже, що не лише я була непунктуальною, бо біля під’їзду помітила Остапа.

      – Запізнюєшся, Марто, – сказав він, коли я підійшла до нього. Як завжди, без привітання.

      – І тобі привіт, – відповіла я та примружила очі. – Ти теж запізнюєшся.

      – У мене була вагома причина. Я радий, що ти все ж вирішила прийти. – Він усміхнувся й відчинив двері під’їзду, пропускаючи мене. – Проходь.

      – А ми сьогодні знову будемо щось розповідати чи, може, ти розкажеш свою історію? – запитала я, коли ми підіймалися сходами.

      – Доки ти ходитимеш на ці тренінги, я не розкажу, – відповів він. Я насупилася й різко розвернулася до нього.

      – Тобто?

      – Ти – моя студентка. – Він уважно глянув на мене, але я помітила легку усмішку. – Звідки я можу бути певен, що ти не розкажеш про мою проблему всьому університету?

      – По-перше, я майже ні з ким не спілкуюся, а по-друге…

      – Що по-друге? – Під його проникливим поглядом мені завжди було ніяково, а зараз, у цьому темному під’їзді, ще більше.

      – Можна я писатиму в тебе дипломну? – раптом запитала я, хоча й сама не очікувала такого.

      – Ого, здивувала ти мене. – Чоловік засміявся, хоча я говорила серйозно. – Ходімо, бо вже далеко за шосту.

      – Ну то що? – перепитала я, але він просто пройшов повз мене й відчинив двері.

      Остап махнув рукою, щоб я пройшла всередину, так і не відповівши. Не варто було цього говорити. Звісно, він не погодиться. Але ж він і не відмовився.

      – Ти знаєш, що минуло вже десять хвилин, відколи почалося заняття? – без сорому запитала Аріна в Остапа, а помітивши мене, узагалі зробила здивований вираз обличчя. – О, і принцеса тут з’явилася. Чесно кажучи, зовсім не очікувала знову тебе