Чому не Еванс?. Агата Кристи

мабуть, слід, – погодилася вона. – Думаєте, йому не було боляче?

      – Певен, що ні, – відказав Боббі.

      Місіс Кейман глибоко зітхнула.

      – Ну, і на тому дякую. У глибині душі я сподівалася, що він залишив повідомлення, але тепер бачу, що так воно краще. Бідолашний Алекс. Такий хороший чоловік, так любив подорожувати.

      – Справді? – сказав Боббі. Він пригадав бронзове обличчя і блакитні очі небіжчика. Цей Алекс Прітчард – приваблива особистість, приваблива навіть на порозі смерті. Дивно, що в сестри йому дісталася місіс Кейман, а в зяті – містер Кейман. Боббі відчував, що Алекс заслуговув на більше.

      – Ох, ми дуже вдячні вам, – промовила місіс Кейман.

      – О, ну що ви, – відказав Боббі. – Тобто… хіба я міг вчинити інакше… ну, тобто…

      Молодик безнадійно затинався.

      – Ми цього не забудемо, – додав містер Кейман. Боббі довелося ще раз пережити його болісне рукостискання. Потім свою слабку руку йому простягнула й місіс Кейман. Вікарій теж попрощався з відвідувачами. Боббі провів їх до дверей.

      – А чим ви займаєтеся, юначе? Вдома у відпустці? Щось таке?

      – Більшу частину часу я присвячую пошукам роботи, – відповів він. Трохи помовчав і додав: – Я служив на флоті.

      – Важкі часи, важкі тепер часи, – прорік містер Кейман, хитаючи головою. – Що ж, бажаю вам удачі, звісно.

      – Дуже дякую, – чемно відповів Боббі.

      Він спостерігав, як вони йшли зарослою бур’янами під’їзною доріжкою.

      Стоячи там, молодик глибоко замислився. У голові вирували різноманітні думки, плутані міркування: фотографія, обличчя дівчини з широко розставленими очима й димчастим волоссям – і тепер, десять-п’ятнадцять років по тому, місіс Кейман з густим макіяжем, вифарбуваним хною в дикий колір волоссям, вищипаними бровами й тими самими широко розставленими очима, які губляться в складках шкіри, ставши схожими на очі поросяти. Молодість і невинність без сліду стерлися з її лиця. Як шкода! Усе це, певно, через те, що вона вийшла за цього простуватого грубіяна, містера Кеймана. А вийшла б за когось іншого, можливо, старість не так її спотворила б. Сиві пасма, ті самі очі на гладенькому блідому обличчі. Та, можливо, у всякому разі…

      Боббі зітхнув і похитав головою.

      – Шлюб усе псує, – похмуро пробурмотав він.

      – Що ти кажеш?

      Молодик отямився від глибокої задуми й помітив Френкі, яка нечутно постала перед ним.

      – Привіт, – озвався він.

      – Привіт. Чому псує? І чий?

      – То я так, загальне міркування, – пояснив Боббі.

      – А точніше?..

      – Про руйнівний вплив шлюбу.

      – І кого шлюб зруйнував?

      Боббі пояснив. Йому здалося, що Френкі не пройнялася.

      – Нісенітниця. Ця жінка точнісінько така, як на фото.

      – А коли ти її бачила? Ти була в суді?

      – Звісно, була. А ти як думав? Тут нема чого робити. А це дізнання – просто дарунок небес. Я їх ніколи раніше не бачила. Звичайно, було б цікавіше, якби розглядалася заплутана