Чому не Еванс?. Агата Кристи

сів на потяг об 11: 30. Щоправда, потяг він ловив за хвіст. Прибувши на вокзал Паддінґтон об 11: 28, молодик кинувся в підземний перехід і випірнув на платформі № 3 в той момент, коли потяг уже рушив. Боббі заскочив у перший-ліпший вагон, знехтувавши контролерами та носіями, які мчали навздогін.

      Рвонувши двері, він упав навкарачки, потім підвівся. Двері за ним із гуркотом зачинив жвавий носій, і Боббі опинився сам на сам із єдиним пасажиром купе.

      Купе виявилося першого класу, і в кутку, за рухом потяга, сиділа смаглява дівчина й курила цигарку. На ній була червона спідниця, короткий зелений жакет і яскраво-синій берет, і попри схожість із мавпочкою катеринника (через сумні темні очі та насуплене чоло), вона мала надзвичайно привабливий вигляд.

      Боббі почав був вибачатися, та посередині перепросин замовк.

      – Невже це ти, Френкі?! – вигукнув він. – Сто років тебе не бачив!

      – Ну, і я тебе сто років. Сідай, поговоримо.

      Молодик широко всміхнувся.

      – У мене квиток в інший клас.

      – Байдуже, – прихильно сказала Френкі. – Я оплачу за тебе різницю.

      – Мою джентльменську гідність обурює сама думка про це. Як я можу дозволити леді платити за мене?

      – Здається, ми зараз лише на це й придатні, – відказала вона.

      – Я сам оплачу різницю, – героїчно заявив Боббі, коли у дверях з’явилася кремезна фігура контролера.

      – Давай-но я розберуся, – мовила Френкі.

      Дівчина мило всміхнулася контролерові, який торкнувся кашкета, узявши в неї білу картонку й прокомпостувавши її.

      – Містер Джонс прийшов погомоніти зі мною, – сказала вона. – Це ж нічого?

      – Усе гаразд, шановна леді. Я так розумію, джентльмен скоро піде. – Контролер тактовно кашлянув. – До Бристоля не повернуся, – багатозначно додав він.

      – Ось на що здатна усмішка, – зазначив Боббі, коли провідник пішов.

      Леді Френсіс Дервент замислено похитала головою.

      – Думаю, річ не лише в усмішці, – сказала вона. – Тут радше допомогла батькова звичка давати всім працівникам залізниці по п’ять шилінгів на чай під час кожної подорожі.

      – А я гадав, що ти назавжди покинула Вельс, Френкі.

      Дівчина зітхнула.

      – Любий, сам знаєш, що воно таке. Якими старомодними бувають батьки. З оцим усім, з тамтешніми ваннами… Піти нема куди, побачитися нема з ким. Люди в наші дні просто не їздять у село! Кажуть, що економлять і не можуть так далеко їхати. Ну, власне, і що молодій жінці там робити?

      Боббі похитав головою, добре розуміючи проблему.

      – А втім, – вела далі дівчина, – після вчорашньої вечірки я подумала, що навіть удома краще.

      – І що не так із вечіркою?

      – Та нічого. Вечірка як вечірка, страх яка звичайна. Усе мало початися в «Савої», о пів на дев’яту. Дехто приїхав о чверть по дев’ятій, і ми, звісно ж, перемішалися з іншими гостями, але десь до десятої одне одного розшукали. Повечеряли, трохи посиділи й поїхали в «Маріонетку», бо подейкували, що туди наскочить поліція, але нічого не сталося – просто смертна журбиночка, тож