Чому не Еванс?. Агата Кристи

отруйникам не поталанило, – відказала дівчина.

      – Отож. Змарнували стільки чистого морфію.

      – Він був у пиві?

      – Так. Мене знайшли, коли я спав як убитий, спробували розбудити й не змогли. Стривожилися, доправили на ферму й викликали лікаря…

      – Далі я знаю, – поквапилася повідомити Френкі.

      – Спершу вони подумали, що я навмисне його вжив. Потім, після моєї розповіді, повернулися до тієї лавочки, знайшли пляшку від пива там, де я її кинув, і відправили в лабораторію. Залишків, мабуть, було досить, щоб провести аналіз.

      – Жодних здогадок щодо того, як морфій потрапив у пляшку?

      – Взагалі нуль. Вони допитали працівників пабу, в якому я її купив, перевірили інші пляшки – там усе добре.

      – Очевидно, хтось додав морфій у пиво, поки ти спав?

      – Напевно. Пам’ятаю, я ще звернув увагу на те, що папірець на кришці наклеєно якось дивно.

      Френкі задумливо кивнула.

      – Ну, – сказала вона, – це доводить, що моє припущення в потягу було слушним.

      – А що ти припустила?

      – Що того чоловіка – Прітчарда – зіштовхнули зі скелі.

      – Ти сказала це не в потягу, а на станції, – мляво виправив Боббі.

      – Байдуже.

      – Але чому ти…

      – Любий, ну це ж очевидно. Нащо комусь прибирати з дороги тебе? Ти ж не багатий спадкоємець абощо.

      – А що як багатий? Може, у мене є якась тітка в Новій Зеландії, про яку я ніколи не чув? Що як вона лишила мені купу грошей?

      – Нісенітниця. Ніхто не лишає гроші незнайомій людині. Тим паче, якщо ця людина – четвертий син. Ну а що, тепер такі важкі часи, що навіть у священників не буває по четверо синів. Ні, тут усе ясно. Ніхто не виграв би від твоєї смерті, тож це можна відкинути. Отже, тільки помста. Ти доньку аптекаря часом не зваблював?

      – Не пригадую такого, – з гідністю відказав молодик.

      – Я так і думала. Дехто зваблює стільки дівчат, що й порахувати не може. Але дозволю собі сказати, що ти взагалі ніколи нікого не зваблював.

      – Френкі, ти змушуєш мене червоніти. І чому саме доньку аптекаря?

      – Вільний доступ до морфію. Його не так уже й просто дістати.

      – Хай там як, доньку аптекаря я не зваблював.

      – І явних ворогів у тебе немає?

      Боббі похитав головою.

      – Ну, я ж казала, – з тріумфом підсумувала дівчина. – Це, певно, робота того, хто зіштовхнув Прітчарда зі скелі. А що думає поліція?

      – Вони вважають, що це якийсь божевільний.

      – Маячня. Божевільні не розгулюють на волі з необмеженими запасами морфію у пошуках випадкових пляшок від пива, куди його можна додати. Ні. Хтось зіштовхнув Прітчарда зі скелі. За хвилину чи дві з’являєшся ти, і та людина підозрює, що ти все бачив, і вирішує прибрати тебе з дороги.

      – Ця версія не тримається купи, Френкі.

      – Це ж чому?

      – Ну, по-перше, я нікого не бачив.

      – Так, але та людина цього не знає.

      – І якби я навіть щось бачив, то мусив би повідомити про це на дізнанні.

      – Певно,