Схизматик. Діти Каїна. Тетяна Пахомова

з чорною свастикою і німецьким орлом: так і залишилися після медичного огляду селян. Тепер не витримала пані Шпірковська:

      – Читати спочатку навчіться, а потім в політику лізьте! Своїх королів польських всіх навіть не знаєте, та… – махнула знервовано рукою. – Що там з вами говорити, молоко єще на устах не обсохло, – помовчала, у цілковитій тиші переклала книжки на столі декілька разів і додала: – Так, Польща мала важкі часи. Зараз теж нелегко. Але… Але Польща була, є і буде, розумієте? – раптом вибухнула завжди спокійна пані Ванда. – Мені тут все одно, хто ви є: русини чи поляки. Живете на польській землі, їсте польський хліб – учіть польську мову! Зрозуміли? Не чую!

      – Та-а-а-ак, пані научителько!

      Петер виріс наче з-під землі. На його обличчі застиг якийсь хижий вищир. Степанко, Влодко і Тимко переглянулися: буде непереливки. З-за крислатої верби вигулькнули Адріан Міхельсон зі Станіславом Циганом і повільно почали наближатися.

      – Ну цо, бидло? На коліна, вже! – наказав Петер і сплюнув через зуби.

      – Сам ти бидло, – рішуче відказав Влодко.

      – О, бидло не вміє читати, але хоче вкусити, – рудий здоровань затиснув кулаки і ступив уперед.

      Адріан і Станіслав повільно заходили ззаду.

      – Хлопці, не треба нам сваритися, – Тимко по натурі не був воїном. Та й сорочка його – нова і чиста.

      – Стань на коліна і поцілуй мого мешта, та й не будемо сваритися, – в’їдливі слова Петера жалили гадюками.

      – А бидло називається бидлом не того, що не вміє читати, – випалив Степанко.

      – Хм… – зупинився Петер. – Ну, скажи, чого, аж цікаво мені стало?..

      – Бидло робить те, що йому скажуть, бо не має своєї голови… От як ви, – до Адріана і Станіслава.

      – Хлопці… Ви не зрозуміли? – звернувся Петер до друзяків. – Він назвав вас бидлом!

      – Курва… – Адріан спаленів від люті. – Ти, тупий русине, будеш так з нами? Зараз нагодую тебе землею!

      Світ кілька разів перевертався догори дриґом. Розчинявся в ненависному Петеровому обличчі. Вибулькував дикими звуками. Ставав червоним і мокрим. Плив туманом і провалювався в темінь. Нарешті умиротворився і заговорив співчутливим голосом тітки Бульбашихи:

      – Що, соколики, не поділили? Вставайте, а то геть вас ті більші хлопці притиснули… Йой, та вас тато з мамою не впізнають…

      Щоб тато з мамою та й не впізнали? Впізнали. Ліве око Степанка нагадувало велику достиглу сливу з графського саду. Праве через вузьку щілину дивилося на цей несправедливий світ. Голий, вимитий у дерев’яних ночвах Степанко з-під перини із сумом дивився через віконце, як вітер полоще його випраний і подертий одяг.

      – Ну, що там таке сталося, розказуй! – батько дивився строго і без співчуття.

      – Та то видиш, старший син Анджея Цибульского з колегами напали на нього, Влодка і Тимка…

      – Ціхо, мати! – зупинив дружину Йван. – Перш ніж битися до крові, нех навчиться говорити. А то буде завше потовчений. Ну?..

      – Я… Я не міг прочитати