Салимове Лігво. Стивен Кинг

стояв там, так само обліплений тирсою, осадистий і німий.

      – Боже, я не хочу зносити його туди вниз, – видушив із себе Генк Пітерз голосом, який був ледь не риданням.

      – Берімося, – сказав Роял. – Давай вже його здихаємося.

      Вони витягли ящик на підйомник і з шипінням сточуваного повітря почали його опускати. Коли той опинився на рівні пояса, Генк відпустив важіль і вони вхопилися за ящик.

      – Помалу, – кректав Роял, задкуючи до сходів. – Робімо помалу… помаленьку.

      У червоному жеврінні задніх вогнів обличчя в нього було згніченим і заціпленим, як обличчя людини, з якою стався інфаркт. Він ступив на сходи і позадкував донизу крок по кроку, і коли ящик привалився йому до грудей, цю жахливу вагу він відчув так, наче на нього насунулась кам’яна плита. Ящик був важкий, думав він пізніше, але не аж такий важкий. Вони з Генком для Ларрі Кроккета пиряли і вгору і вниз по сходах вантажі значно більші за цей, але щось було в самій атмосфері цього дому таке, що висотувало з тебе душу і робило тебе негодящим.

      Східці були підступно-склизькими, і він двічі був захитався на ризиковій межі рівноваги, злощасно скрикуючи:

      – Гей! Зради Христа! Обережніш!

      А потім вони дісталися дна. Стеля тут була низькою, тож вони понесли той креденс скарлючені, як якісь огвари.

      – Ставмо його тут, – захекано крекнув Генк. – Далі я нести не можу!

      Вони опустили його з глухим «гуп» і відступили. Поглянувши один одному в очі, вони зрозуміли, що страх якоюсь таємною алхімією перетворився майже на жах. Цей підвал раптом здався наповненим таємничими похрускуваннями. Пацюки, можливо, або, можливо також, щось таке, про що нестерпно навіть подумати.

      Вони чкурнули звідти, Генк першим, і Роял Сноу зразу за ним. Вони злетіли вгору сходами, і Генк зворотнім махом руки захряснув підвальні двері.

      Вони залізли до кабіни фургона, Генк завів двигун і зрушив важіль трансмісії, Роял вхопив його за руку, у цій темряві здалося, що його обличчя – це самі лиш очі, величезні, вибалушені.

      – Генку, ми так і не навісили ті замки.

      Обоє витріщилися на гроно навісних замків на приладовій панелі, які трималися разом, зчеплені уривком снопов’язального дроту. Генк пірнув рукою собі в кишеню куртки й видобув кільце з навішеними на ньому п’ятьма ключами до новеньких «Єйлів», один з них для того замка, що залишився на задніх дверях крамниці в місті, чотири для тутешніх. Кожний позначено акуратною биркою.

      – Ох, Господи Христе, – промовив він. – Слухай, якщо ми повернемося завтра вранці раненько…

      Роял відстебнув ліхтарик під приладовою панеллю:

      – Не вийде, – сказав він. – І ти це розумієш.

      Вони вилізли з кабіни, відчуваючи, як прохолодний вечірній вітерець здуває піт їм з лобів.

      – Іди до задніх дверей, – сказав Роял. – Я замкну передні двері та гараж.

      Вони розділилися. Генк рушив до задніх дверей, у грудях у нього важко гупало серце.