Салимове Лігво. Стивен Кинг

Я певен, вони гилять залупенні ціни.

      – Туристи, – розсудливо проказав Генк. – Туристи купляють будь-що. Дехто з тих бостонських або з Нью-Йорка, вони куплять мішок коров’ячого гною, якщо то буде якийсь старий мішок.

      – А ще мені геть не подобається отой великий ящик, – сказав Роял. – Жодних митних печаток, це до біса ще та комедія.

      – Ну, давай уже відвеземо його куди слід, та й годі.

      До Єрусалимового Лігва вони вертались без балачок. Генк постійно тиснув на газ. Це була та робота, яку йому хотілося швидше закінчити. Йому не подобалося це завдання. Як Роял каже, щось збіса є тут дивне.

      Він підвів машину до тильного боку нової крамниці і, як і попереджав Ларрі, задні двері там були незамкнені. Увійшовши, Роял поклацав вмикачем світла – безрезультатно.

      – Просто чудово, – пробурчав він. – Нам доведеться виладовувати ці скарби в такій клятій темряві… скажи-но, тобі не тхне тут чимсь ніби трохи дивним?

      Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, і то неприємний, але Генк не міг точно сказати, що він йому нагадує. Він вчувався у носі сухим і ядучим, наче повів від чогось давно зотлілого.

      – Просто задовго це місце простояло зачиненим, – сказав він, просвічуючи своїм ліхтариком довге порожнє приміщення. – Тре’ його дощенту провітрити.

      – Або дощенту спалити, – сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це місце його дратувало. – Ходімо. І постараймося не зламати собі ноги.

      Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його місце. За пів години Роял з полегшеним зітханням зачинив задні двері й заклацнув на них один з тих нових замків.

      – Половина справи, – сказав він.

      – Легка половина, – відгукнувся Генк. Він подивився вгору на Дім Марстена, темний, з причиненими віконницями цього вечора. – Не подобається мені їхати туди, і я не боюся цього сказати. Якщо існує десь якийсь дім з привидами, то це він. Ті парубки мусять бути божевільними, якщо їм схотілося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним.

      – Як оті педики – дизайнери інтер’єрів, – погодився Роял. – Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристів. Добре для бізнесу.

      – Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораємося.

      Вони разом обішлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, і Генк з грюком засмикнув задній борт фургона. Він сів за кермо, і вони рушили по Джойнтер-авеню і далі на Брок-стріт.

      Вже за якусь хвилину Дім Марстена забовванів попереду них темним зловісним круком, і Роял відчув перше ворушіння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева.

      – Боженьку, яке жаске місце, – промурмотів Генк. – Кому ж це схотілось тут жити?

      – Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь світло поза тими віконницями?

      – Ні.

      Здавалося, дім нахиляється до них, немов в очікуванні їхнього прибуття. Генк завернув фургон на заїзд і повів його кругом дому до задньої частини. Ні той, ні другий