Салимове Лігво. Стивен Кинг

також було легким. Зазвичай першого внеску $ 500 було достатньо, щоб зробити справу. А за важких часів акулячого кредитування у давні шістдесяті той факт, що решта $ 9500 надаються під 24 %, рідко усвідомлювався тими прагнучими власного дому людьми як пастка.

      І, Боже мій! Як же напливали гроші.

      Сам Кроккет дуже мало змінився, навіть після того, як зіграв у «Давайте укладемо угоду» з цим каламутним містером Стрейкером. Ніякий дизайнер-педик не приїхав переобладнувати інтер’єр його офісу. Він досі, замість кондиціонера, обходився дешевим електричним вентилятором. Носив ті самі, з лискучими сідницями, костюми або комбінував штани з викличними спортивними піджаками. Курив ті самі дешеві сигари і досі суботніми вечорами зависав «У Делла», щоб випити кілька кухлів пива і поганяти з хлопцями кулі на більярді. Він не припиняв працювати з нерухомістю рідного міста, що виплоджувало йому дві вигоди: перша – це допомагало його обранню на виборного; друга – це гарненько скидало з рахунків його податкову декларацію, бо видима діяльність перебувала щороку на один щабель нижче рівня беззбитковості. Окрім Дому Марстена, він був і лишався агентом з продажу, мабуть, іще з трьох дюжин занехаяних обійсть у цій місцевості. Звичайно, траплялися й вигідні угоди. Але Ларрі їх не реалізовував. Зрештою, гроші не переставали напливати.

      Можливо, занадто багато грошей. Існує можливість, побоювався він, перемудрити самого себе. В’їхати до Тунелю Кохання з дівчиною-А, видрючити дівчину-Б, виїхати звідти, тримаючись за руку з дівчиною-А, щоб у підсумку вони разом збили тебе на лайно. Стрейкер тоді сказав, що він сконтактується, і було це чотирнадцять місяців тому. А що, як…

      І тут задзвонив телефон.

4

      – Містере Кроккете, – пролунав знайомий, беземоційний голос.

      – Стрейкер, чи не так?

      – Саме так.

      – Я тільки-но про вас думав. Мабуть, я екстрасенс.

      – Це вельми забавно, містере Кроккете. Мені потрібна певна послуга, якщо ваша ласка.

      – Гадаю, можете на це розраховувати.

      – Будь ласка, знайдіть вантажівку. Велику. Можете винайняти. Подайте її в Портлендський порт сьогодні ввечері, рівно о сьомій. До Митного причалу[83]. Двох вантажників буде достатньо, я гадаю.

      – Гаразд.

      Ларрі підтягнув собі під праву руку записник і начеркав: Г. Пітерз, Р. Сноу. «Перевози Генрі». Найпізніше о шостій. Він не зробив паузи, щоб розважити, чи обов’язково йому погоджуватися на буквальне виконання вказівок Стрейкера.

      – Там треба забрати з десяток ящиків. Усі, крім одного, поїдуть до крамниці. Той один – то надзвичайно цінний креденс, Геппілвайт[84]. Ваші вантажники впізнають його за розмірами. Його слід доставити в дім. Вам зрозуміло?

      – Йо.

      – Нехай поставлять його в підвалі. Ваші люди зможуть потрапити туди через лядові двері під кухонними вікнами. Вам зрозуміло?

      – Йо. Отже, цей креденс…

      – Ще

83

Custom House Wharf – діюча пам’ятка архітектури, рибний причал (пірс) з базаром, крамницями і ресторанами, який має таку назву тільки тому, що міститься навпроти історичної будівлі митниці Портлендського порту.

84

George Hepplewhite (1727–1786) – англійський мебляр, який створив досі популярний стиль легких, елегантних меблів.