Салимове Лігво. Стивен Кинг

двостулкових дверей, де ліхтар горить. Бачиш?

      – Йо, – ввімкнув задню передачу Пітерз.

      Роял Сноу слідом за нічним сторожем увійшов до контори, де булькотіла кавоварка.

      Годинник над пін-ап календарем з дівчатами показував 7:04. Нічний сторож порився в якихось паперах на столі та знайшов потрібну теку:

      – Розпишися отут.

      Роял написав своє прізвище.

      – Вам варто буть обережними, коли зайдете туди. Ввімкніть світло. Там пацюки.

      – Ніколи не бачив пацюка, який би не втікав від отакого, – сказав Роял, широко майнувши ногою, взутою в робочий чобіт.

      – Тут у нас портові пацюки, синку, – сухо промовив нічний сторож. – Вони мали справу з чоловіками й дебелішими за тебе.

      Роял вийшов і рушив до дверей складу. Нічний сторож стояв у дверях своєї будки і дивився йому вслід.

      – Обережно, – сказав Роял Пітерзу. – Той старий каже, тут пацюки.

      – Окей, – пирхнув Пітерз. – Старий добряга Ларрі Крукат.

      Роял намацав за дверима вмикач і дав світло. Було щось таке в тутешній атмосфері, важкій від суміші ароматів солі, деревної гнилі та сирості, що вдушило веселість. Це, і думка про пацюків.

      Ящики стояли вкупі посеред широкої складської долівки. Решта приміщення була порожньою, і тому цей гурт мав дещо зловісний вигляд. Креденс стояв у центрі, вищий за інші і єдиний, не позначений написом «Барлоу і Стрейкер, Джойнтер-авеню-27, Єрус. Лігво. Мейн».

      – Ну, все не так і погано, – сказав Роял.

      Він зазирнув до своєї копії накладної, а потім порахував ящики.

      – Йо, все на місці.

      – Тут-таки пацюки, – сказав Генк. – Чуєш їх?

      – Йо, мерзенні створіння. Я їх ненавиджу.

      На якусь мить між ними запала мовчанка, обидва прислухалися до попискування й тупотіння, що долинало з тіней.

      – Ну, берімося до роботи, – сказав Роял. – Давай наладуємо оце велике малятко першим, щоб воно нам не заважало, коли приїдемо до крамниці.

      – Окей.

      Вони підійшли до того ящика, і Роял дістав свого кишенькового ножа. Одним швидким порухом він розпоров конверт з інвойсом, приклеєний липкою стрічкою до його стінки.

      – Агов, – мовив Генк. – Гадаєш, нам варто отак…

      – Ми мусимо переконатися, що забираємо ту, що треба, річ, хіба ні? Якщо ми зблудимо, Ларрі пришпилить наші сраки до стінки в своєму офісі.

      Він витяг з конверта інвойс і подивився на нього.

      – Що там написано? – запитав Генк.

      – Героїн, – розважливо проказав Роял. – Дві сотні фунтів цього лайна. Також дві тисячі журналів з дівчатками зі Швеції, триста гросів французьких гандонів з вусиками…[87]

      – Дай-но сюди, – вихопив Генк у нього папір. – Креденс, – прочитав він. – Так, як нам Ларрі й казав. Із Лондона, Англія. Пункт доставки Портленд, Мейн. Французькі з вусиками, щоб ти всравсь. Поклади це назад.

      Роял послухався.

      – Є щось тут кумедне, – сказав він.

      – Атож, ти. Кумедний, як та італійська армія.

      – Ні, без херових жартів. Нема митних

87

Gross = 122 = 144.