Салимове Лігво. Стивен Кинг

спитав Бен, посміхаючись.

      – А ви таки кмітливий, – сказав Паркінс. – Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.

      – Що б вам хотілося дізнатись?

      – Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?

      – Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?

      – Йо.

      – Констеблю, я підозрюваний?

      – Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, – оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.

      – Припустимо, я не захочу вам розповісти.

      Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:

      – То ваша справа, синку.

      – Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.

      – Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?

      Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.

      – Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?

      – Знаєте, – сказав Паркінс, – якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.

      – Нічого мені приховувати, – сказав Бен. – Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.

      – Годі, я такого не думав, зовсім ні, – вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. – Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.

      – Гаразд, – мовив Бен. – Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.

      – О котрій ви повернулися сюди?

      – Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.

      – Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?

      – Ні, – сказав Бен. – Ні душі.

      Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.

      – Про що ви зараз пишете?

      – Не ваша, чорт забирай, справа, – відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. – Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.

      – А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.

      – Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами.