Історія втечі та повернення. Элена Ферранте

немов я стала тінню, яку вона схопила і тепер щосили дубасить. Вона довго не могла вгамуватись, аж поки не втрутилась Еліза. Сестра обережно спитала:

      – А чия це ідея – одружитись у мерії, твоя чи твого хлопця?

      Я пояснила їй, а водночас з’ясувала це питання для всіх, що для мене церква вже давно нічого не значить, але мені однаково, де брати шлюб – у мерії чи при вівтарі. Натомість для мого хлопця вкрай важливо взяти лише цивільний шлюб, він дуже добре знається на релігійних питаннях і вважає, що релігія – це дуже важливо, але церква сама собі шкодить, пхаючи носа в державні справи. Одне слово, якщо ми не одружимося в мерії, ніякого шлюбу не буде.

      Тут батько, який спочатку став на бік матері, перестав вторити її прокльонам і лементу.

      – І він на тобі не ожениться?

      – Ні.

      – І що зробить, покине тебе?

      – Поїдемо жити у Флоренцію, не одружившись.

      Цю новину мати сприйняла як найнестерпнішу. Вона геть втратила самовладання і пообіцяла, що в такому разі візьме ножа й заріже мене. Натомість батько нервово скуйовдив собі чуба і сказав матері:

      – Помовч трохи, не виводь мене із себе. Краще поміркуймо тверезо. Ми чудово знаємо, що можна взяти шлюб перед священником, влаштувати пишне весілля і все одно скінчити зле.

      Він теж явно натякав на Лілу, про чию скандальну історію в нашому районі не переставали говорити, і мати моя врешті зрозуміла. Священник не був гарантією, ніщо не було гарантією в цьому нашому паскудному світі. Тому вона перестала репетувати і залишила на батька обов’язок поміркувати над ситуацією і, раптом що, дати мені згоду. Але далі кульгала вперед і назад, трусячи головою і бурмочучи прокльони на адресу мого майбутнього чоловіка. «Хто він такий, той професор? Він комуніст? Комуніст і професор? Який він у біса професор! – кричала вона. – Який з нього професор, якщо так думає? Так думають тільки мудаки». «Ні, – відрізав батько, – він ніякий не мудак, він освічений і краще за всіх знає, які свинства дозволяють собі священники, і саме тому хоче сказати своє “так” тільки в мерії. Гаразд, маєш рацію, здебільшого комуністи так роблять. Гаразд, маєш рацію, може здаватися, ніби наша донька не в шлюбі. Але я б довірився цьому університетському професорові: він кохає її, і я не можу повірити, що він дозволить, аби Ленуччу вважали повією. А якщо не хочеш повірити йому – однак я вірю, хоча ще не знаю його, бо він поважна особа, тут усі дівчата мріють про таку партію – повір принаймні мерії. Я ж там, у мерії, працюю і можу тебе запевнити, що шлюб, укладений в мерії, має не меншу вагу, ніж церковний, а може, і більшу».

      Це тривало ще кілька годин. У якусь мить брати й сестра здалися та пішли спати. Я лишилася, намагаючись заспокоїти батьків і переконати їх змиритися з обставинами, адже в ту хвилину це було важливим знаком, що я входжу у світ П’єтро. Ба більше, у той момент я хоч раз почувалася відважнішою, ніж Ліла. А насамперед, якби я знов зустрілася з Ніно, мені було б приємно натякнути йому: бачиш, куди мене завела суперечка з викладачем релігії, усяке життєве рішення має свою історію, чимало моментів нашого життя чаяться