Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

скажу в неділю після Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необізнані у цьому, даремно собі чогось не вигадували. Мене разом із багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгій Олександрович Бобринський. На зустріч із нами спеціально прибув із Холма архієпископ Волинський Євлогій. Ви знаєте моє ставлення і до цісаря Франца Йосифа, і до російського царя Миколи. Я ніколи не приховував своїх поглядів, тому, признаюся, поїхав на зустріч не тільки через те, що мене запросив новий губернатор, але й із власних переконань. Крім мене у великій залі намісництва назбиралося більше сотні парохів. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повідомив, що митрополит Андрей Шептицький через свої погляди проти Росії заарештований і відправлений на схід. Тобто зараз нами ніхто не керує. Тоді слово взяв архієпископ Євлогій. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якій відчувалася така несхитна віра у те, що він говорить, що у мене просто не залишилося ніяких сумнівів у його правоті. Він повів, що відтепер галицькі русини і великороси возз’єдналися в одну родину, як того колись хотів князь Іван Калита, і для повного злиття в один нарід залишається зробити останнє. Нам усім запропонували відновити єдину церкву, яка була колись на всій Русі. Тому, дорогі браття і сестри, вже найближчої неділі я замість слів «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестівєйшем, самодержавнєйшем, вєліком государє нашем імпєраторє Ніколає Алєксандровіче».

      Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.

      І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

      – Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.

      Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.

      Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.

      У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув