Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

все кинути і поїхати до вас у замок, до Зіти, до онуків! Мені завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, війна! То яка твоя думка про останні новини з фронтів?

      Карл думав, що відповісти. Помітивши, що внучатий племінник вагається, цісар допоміг йому.

      – Хоч ти перестань жаліти мене! Не уподібнюйся фон Гетцендорфу, який своїм священним обов’язком перед імперією вважає відгородити імператора від поганих новин! Те, що ми залишили Лемберґ і всю Галіцію, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирівнювання лінії фронтів!»

      Цісар гмикнув.

      – Знайшов, де їх вирівнювати! І для цього треба було відступити на сотню кілометрів? – сказав він. – Я завжди любив повертатися до Лемберґа і до всієї Галіції. Та що там гріха таїти, до Буковини також! Там я відчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербії чи навіть в Угорщині, але щиру, навіть первісну. І русини, і гуцули любили мене не через те, що я цісар і можу для них щось зробити, хоч і не без цього. Вони любили мене через те, що… хотіли цього, можливо, сподівалися на якісь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобі, як моєму наступнику, варто навчитися простої речі: ніколи не обманюй тих, кому довіряєш і хто довірився тобі. Твоя мова мусить бути прямою, як політ, хотів сказати, стріли́, але стрíли зараз не літають. Кулі, випущеної з гвинтівки. То що там з фронтами?

      – Ви полегшили мою місію, Ваша величносте! Ситуація на Східному фронті склалася дійсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновіци, Тарнопіль нам довелося залишити. Моріц Ауффенберґ зумів розбити російського генерала Плєве при Комарові, але не зміг зупинити наступ росіян біля Рави-Руської, – мовив Карл.

      – Так, мені це відомо, – сказав цісар. – Я вже розпорядився присвоїти цьому хороброму генералові баронський титул і додати до його прізвища «фон Комаров».

      – Це справедливо, Ваша величносте!

      – Що кайзер?

      – Вільгельму в Пруссії вдалося розгромити російську армію такого собі Самсонова і захопити в полон тридцять тисяч солдатів.

      – І цього Самсонофф також? – поцікавився цісар.

      – На жаль, ні. Побачивши гірку долю своєї армії, він застрелився.

      – Що ж, гідний вчинок офіцера і неприйнятний для християнина!

      Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

      – Сьогодні отримав листа від кайзера, – мовив він. – Після звичних у таких випадках довідувань про моє здоров’я Вільгельм повідомив мене, що планує найближчим часом захопити Варшаву.

      – Звичайно, після прусського успіху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

      – Кайзер просить мене підключитися до цієї операції. Якщо німці атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблін[5]. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирівнювали лінію фронту (від вух Карла не могла сховатись іронія), ми не можемо ігнорувати прохання Вільгельма.

      – Це правильно!

      – Тому я прийняв рішення пристати на пропозицію кайзера, – вів далі цісар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу

5

 Інакше – Івангород.