Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

одну тюрму побудувати!

      – Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, і всі, хто чув цю розмову, закивали головами.

      Тим часом арештанти покинули вагони і вишикувалися на пероні. З числа прибулих відібрали з десяток чоловік, щоб ті звільнили потяг від тих, хто не витримав цієї подорожі. Якийсь капітан подав команду – і арештанти рушили дорогою на південь. Професор Ревуцький згадував і ніяк не міг пригадати, що саме було у його університетські часи на півдні Ґраца, де могла б розміститися така кількість людей.

      А Тома Білецький просто стомився загадувати, що на них чекає. Після того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янці, він перестав бути тим, від кого б залежало власне життя. Разом із іншими членами товариства його спочатку декілька діб не випускали з будинку, де й затримали, потім їх відправили на залізничну станцію, завантажили у вагони і кудись довго везли. Лише від свіжих арештантів вони дізнавалися назви міст, котрі проїжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всі її витримали, аж ось, напевне, вона добігла кінця.

      Тома ніколи не покидав свого повіту, та й до Кам’янки навідувався вряди-годи, і то здебільшого у справах товариства. Тепер же йому довелося приїхати аж в Австрію, про яку в нього (та й не тільки в нього) були непевні розмиті уявлення, котрі обмежувалися відомостями, що тут живе цісар.

      Білецький так і не розібравсь у тому, чим керувалися жандарми, заарештовуючи людей. Звичайно, велика частина тих, хто зараз крокував на південь від міста Ґраца до тільки офіцерам відомої точки на мапі, були активними членами товариства імені Михаїла Качковського, але що у цій компанії загубив той-таки професор університету у Черновіцах Микола Ревуцький, було незрозуміло. Упродовж усієї подорожі від цього міста сюди, в Австрію, професор жодним словом не давав підстав підозрювати його не те що у причетності до товариства, але й у найменшій лояльності до нього.

      Одначе професор їхав у тому ж вагоні, що й справжні москвофіли, терпів разом із ними поневіряння, отож не дивно, що вже через тиждень зникли будь-які упередження одних до інших. Умови існування та майбутня невизначеність урівняли всіх.

      Арештанти буквально на своїй шкурі відчували зміну в становищі Австро-Угорщини на фронтах. Кожна поразка цісарсько-королівського війська негайно позначалася на ставленні до них конвоїрів. А початок війни не приніс цісарю практично жодної перемоги. Так Тома Білецький, а з ним його товариші по нещастю, дізналися, що цісар зазнав поразки від маленької Сербії в горах, назва яких нічого не говорила навіть всезнаючому професору Ревуцькому, а буквально вчора москалі захопили Львів. Будь-які невдачі солдати автоматично переносили на в’язнів, вважаючи їх ворогами цісарства. Траплялося, днями доводилося голодувати.

      Найважче таке ставлення до себе переносили жінки і діти. Багато хто прибув до Австрії цілими сім’ями, наприклад, той-таки отець Василь Гнатів. Поруч із ним крокує у невідомість їмость, вже старша жінка, але вона не захотіла залишати чоловіка самого, як і їхня єдина дочка,