Галицька сага. Велика війна. Петро Лущик

піду!

      – А якщо я помру, то ховати мене буде тільки Гнат? – подав голос батько.

      – Тату, ви ще цього Ніколая Алєксандровіча переживете! – заспокоїв його син. – А ви знаєте, що на чині похорону не називають нікого, окрім небіжчика, а також Авраама, Ісака і Якова…

      – І Лазаря! – знову вставив свій крейцер Левко.

      – А не Ніколая!

      Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привілей закінчити фразу.

      – Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

      – Що ти маєш на увазі? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

      – Бог один, Василю, і нема ж різниці, кого поминають на службі. Спасіння у вірі!

      – От і буду спасатися тихенько у себе на кузні!

      – Не сваріться, сини! – суворо мовив Микита.

      – Та ми, тату, не сваримося! Тільки сперечаємося. Зачим нам сваритися? Не за бáтьківщину, зрештою! – заспокоїв батька Гнат.

      – Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не піду. Інші робіть, що хочете, але поки тут москалі, я туди ні ногою.

      – А якщо вони назавжди?

      – Нічого вічного немає!

      Тим часом наймолодший член родини, нарешті, заснув, і Феодора, жінка Гната, безцеремонно всіх розігнала. Попрощавшись із батьками і братом, Василь із сім’єю залишили хату. На здивування батька, син Левко не спішив приєднатися до них.

      – Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темряві.

      – Куди його понесло? – не зрозумів батько.

      – А ти за своїм залізом узагалі нічого не помічаєш! – із докором відповіла Ганна. – Любов у нашого сина!

      Василь гмикнув.

      – Любов! – сказав він. – Через ту любов одного разу він прийшов додому з розквашеним писком.

      – Тепер йому що боятися! Хведька з Андрієм вже чотири місяці нема!

      – Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справді, чого йому тепер боятися!

      Левко цієї розмови не чув. Він швидкими кроками прямував до потрібної йому хвіртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сімейній раді та сподівався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпізнав у темряві тендітну дівочу постать і полегшено зітхнув.

      Все-таки дочекалася!

      – Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосі запитала Ксеня. – Хіба ти не читав, що хлопці мають чекати дівчат, а не навпаки?

      – Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

      – Навіть таку, що ти дозволив собі запізнитися на рантку?

      – Повір, я дуже хотів вирватись, але не зміг.

      – І що такого важливого ви обговорювали? – В голосі Ксені вже не було образи.

      – А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в неділю до церкви, чи лишитися вдома.

      – А чого це не йти? – здивувалася дівчина.

      – Хіба ти не знаєш, що наш отець став московським православним?

      – І що з того? Я як тримала корогви на великі