Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

      – А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.

      – Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! – І Порох показав над вікном порожню пляшку.

      Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.

      Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

      – Не журись! – сказав він Чіпці. – Повна пляшка… Вип’ємо! – підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. – Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?…

      Чіпка мовчав.

      – Будьте здорові! – обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.

      – На здоров’я…

      – А нашим ворогам на пропасть! – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку.

      Чіпка випив і собі.

      – Що, посолодшало?

      – Кий біс!

      – Випий ще – посолодшає…

      Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, – та Порох вилив собі чарку в рот.

      – А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи. – Ну, на, на – підсолоди…

      Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

      Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув…

      Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка – тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку – і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…

      Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.

      – Прощайте!

      – Куди?

      – Додому.

      – Щасливо…

      Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…

      Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився…