Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

      Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чіпка.

      Секретар Чижик, – то був він самий, – увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей.

      – І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

      Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

      – Ти чого?

      – З прошенієм.

      – Об чім?

      Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

      – Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

      – Як? – здивувався той.

      – Так… документів нема!

      – Та нам же громада цю землю одсудила…

      – То що, що громада?…

      – А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

      Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

      – Підожди, – сказав він Чіпці, йдучи в хату.

      Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це – виходить сторож:

      – Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

      – О-о! вже повів… чує муха, де струп! – сміялися вони вслід Чіпці…

      Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

      – Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

      Чіпка стояв у порога, мовчав.

      – То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

      – Порох.

      Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

      – А що дав?

      – Нічого не дав.

      Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

      – Знаєш