Название | На коні й під конем. Блакитна дитина |
---|---|
Автор произведения | Анатолій Дімаров |
Жанр | Книги для детей: прочее |
Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
Издательство | Книги для детей: прочее |
Год выпуска | 0 |
isbn | 978-966-03-9556-5 |
Ми далі роздивлялись малюнок.
– А навіщо в них ото відра на голові?
– Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.
– Я собі теж такий меч зроблю.
– Де ж ти заліза візьмеш?
– А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.
– Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одірвався від малюнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.
– Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У піжмурки.
Я згадав піч і одразу ж відмовився.
– Краще давайте у князів гратися, – обізвався Ванько. – Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збігали надвір – висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
– Стійте, а шоломи!
І справді, які ми князі без шоломів?
– У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врешті Ванько.
– І в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
– Краще скинь. Ану ж хто вцілить – мати тоді й ноги повисмикує!
Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові:
– Цього вже ніхто не розіб’є!
Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.
– Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобі тепер не страшно.
Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.
Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.
Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.
Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.
Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.
По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось