На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.

      Ми далі роздивлялись малюнок.

      – А навіщо в них ото відра на голові?

      – Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.

      – Я собі теж такий меч зроблю.

      – Де ж ти заліза візьмеш?

      – А я з дерева.

      Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.

      – Ну, давайте вже вчитися! – з жалем одірвався від малюнка Ванько.

      Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.

      – Давайте гратися, – запропонувала Сонька. – У піжмурки.

      Я згадав піч і одразу ж відмовився.

      – Краще давайте у князів гратися, – обізвався Ванько. – Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.

      Не довго думаючи, ми збігали надвір – висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп’яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:

      – Стійте, а шоломи!

      І справді, які ми князі без шоломів?

      – У мене нехай картуз буде за шолом, – сказав врешті Ванько.

      – І в мене.

      В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив’яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:

      – Краще скинь. Ану ж хто вцілить – мати тоді й ноги повисмикує!

      Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові:

      – Цього вже ніхто не розіб’є!

      Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.

      – Ти ж дивися по головах не бий, – попередив Ванько. – А то тобі тепер не страшно.

      Ми знову роз’їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.

      Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.

      Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в’юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.

      Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.

      Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.

      По хаті пішов дзвін, як у кузні. Сонька йойкнула і очманіло закрутилася на місці. Бігти далі вона не могла: чавунець наліз їй аж на плечі. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а мені раптом здалося, що вона ось-ось