На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

знову присів біля палиці, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця.

      – І вона ростиме? – все ще не вірив я.

      – Ростиме, – впевнено відповів Микола. – Про це й у книзі написано.

      – У книжці?

      – Еге, у Біблії… Там отакенна, – розвів руками Микола. – Тато її щовечора вголос читають. Там і написано…

      – Що ж там написано?

      – Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.

      Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?

      Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.

      – Бо в роті слина… У відрі немає.

      – І ти давно поливаєш?

      – З учорашнього дня. Відро води вже переносив.

      Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води – це вам не жарт!

      – А мені… можна?

      – Тобі?

      Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив.

      – Мабуть, можна… Тільки ротом воду носити! – закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.

      Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м’яку землю. А потім побіг у сіни по воду.

      «І зовсім не важко, – подумав я, повертаючись з повним ротом води. – Так і сто відер переносити можна!»

      Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.

      «От якби такий, як у вола, – заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням. – Щоб одразу піввідра набирати».

      Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.

      «Досить», – вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав’язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні…

      Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.

      Сердитий, я побіг до Миколи.

      – А ти хрестився? – спитав він.

      – Ні.

      – Ото ж бо й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!

      – Чого ж ти вчора не сказав? – мало не плакав я з великої досади.

      – Бо й сам повинен знати! – відрізав Микола. І я знову до вечора носив ротом воду.

      «Тепер уже конче прийметься, – думав я, лягаючи спати. – Лоба хрестив, воду ротом носив – якого ж ще дідька їй треба!»

      Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.

      І