На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

супився я. – А тут маєш з оцими помідорами!»

      В ту хвилину найнещаснішою в світі людиною був я. І вже не тільки пирій, а й самі помідори наче насміхалися наді мною, забігаючи в найгустіший бур’ян, щоб я мав нахилятися над кожним.

      А хлопці ж оце граються в «червоних» та «білих», ганяють по лісу. Уявив собі Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвідці. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготові дерев’яні шаблюки, ось налітають зненацька на «ворога», вимахуючи грізною зброєю:

      – Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а!

      Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. І пирій – уже зовсім не пирій, а вороже військо, яке я маю порубати і винищити. Я налітаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою:

      – Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра!

      Падають вороги, благають пощади, та я безжально налітаю на них.

      Перевів я дух лише тоді, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся – і відразу наче хто відро крижаної води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тільки пирій, але й помідори.

      Стояв і проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з «білими». Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсім навпаки!

      Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогодні врятуватися від маминого гніву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубані помідори назад у землю, ще й попритоптував, щоб міцніше стояли.

      – Оце молодець! – похвалила мене мама, прийшовши зі школи. – Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш.

      «Еге ж, повезеш, – думав я. – Знала б ти правду – не те говорила б!»

      Мама пройшлася вздовж рядків, зупинилася над тим, де я «воював».

      Я похолов.

      На щастя, вона не нагнулася і не спробувала смикнути рослину…

      Увечері, прибігши додому, я знову пригадав помідори і тихцем майнув на город. Листочки на них уже помітно прив’яли.

      «Треба полити, – подумав я. – Може, ще приймуться».

      Наступного дня я прокинувся разом із сонцем. Тихенько встав, дістав кухоль і цеберку.

      – Ти куди це? – здивовано запитала мама.

      – Та… поливати.

      – Що поливати?

      – Та… помідори.

      – Ти ж учора поливав.

      – Я ще й сьогодні…

      Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливість здалася їй підозрілою. Але в моїх руках, крім кухля й цеберки, нічого не було, дивився я на неї ясними та відвертими очима, і вона нічого більше не сказала.

      Набравши води, я поніс цеберку на город. Помідори прив’яли зовсім, ще нижче осіли, аж поприпадали до землі.

      «Може, саме приймаються», – утішав я себе і шпарко взявся до роботи.

      Полив помідори раз. Потім, подумавши, став поливати і вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути біди.

      – А чого це ти з середини почав? – поцікавилась мама, що зненацька підійшла до мене. – І навіщо стільки води? Вони позамокають…

      Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у воді, і воно вільно висмикнулося з землі.

      Вона