На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

на Соньчину матір. Жінки позбивали одна одній очіпки, а потім довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батьків і пращурів кожної аж до десятого коліна.

      – А ти, трясця твоїй матері, сто чортів тобі в печінку, і не попадайся! – пригрозила мені тітка Одарка (я принишк на той час у гарбузинні). – Спіймаю – сім шкур з тебе спущу, ворожбита поганський!

      Тож не дивно, що перш ніж шаснути на сусідський город, я довго вагався. Але тут знову випливло переді мною розпашіле обличчя брата, і я майнув через пліт.

      – А куди це ти?

      Я вискнув, крутнувся, але вже було пізно: тітка Одарка, яка наче з неба впала, міцно тримала мене за вухо.

      – Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш!

      Я затято мовчав. Тоді тітка дала мені стусана в спину і потягнула до хати.

      – Пустіть! Ну, пустіть! – почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Мені здавалося, що в хаті, де нікого немає, тітка візьме ножаку і почне білувати мене, як вівцю.

      – А кажи, що робив?

      – Нічого ще не робив… Я хотів часнику позичити…

      – Позичити! – аж руками сплеснула тітка. – Хіба ж так позичають: рачки на городі? Бач, позичальник знайшовся!

      А що я знову замовк, вона запитала:

      – Навіщо тобі той часник?

      – Братові… У мене брат хворий…

      Мені було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить і чекає на мене.

      – Братові?.. Чим же він хворий?

      – А я знаю?.. Мама по фельдшера пішла… У Миронівку…

      – Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! – знову закричала тітка Одарка. – Ну й клятуща ж дитина, прости мене, Господи!

      Все ще не відпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук:

      – На та йди, брат тебе чекає, либонь… Ну чого стоїш, як укопаний?

      Затискаючи часник у спітнілій долоні, я повільно пішов, оглядаючись на тітку Одарку. Все простив я їй зараз: і бійки, і сварки, і скарги на мене, і навіть насмикане вухо, що таки добре боліло. Все простив я тітці Одарці за оцей пучок часнику!

      Урок

      Кожне літо приносило мені не тільки розваги та забави, а й працю на городі. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як і водиться на селі.

      Тож не встигнеш досхочу накупатися в річці, набродитись по луках чи набігатися в лісі, а мама вже загадує:

      – Бери сапку та йди полоти.

      – Ще ж рано, – намагаюся відтягнути осоружне полоття.

      – Іди, іди, не вигадуй… Там за пирієм сапки не потягнеш.

      І я, хоч-не-хоч, а мусив іти.

      Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезні рядки картоплі, кукурудзи, помідорів та іншої нечисті, що так і перла з землі на моє безталання. «І навіщо ото, – гірко роздумував я, – такий городище? Ех, виросту, то зовсім не заводитиму городу! Краще купатися в річці чи ходити по полуниці…»

      Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зітхаючи,