На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

у сніг.

      – А тпрусь, проклятий! – закричав щосили Ванько. Він замахав руками і кинувся навперейми котові. Тоді кіт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору.

      – Все! – сказав Ванько, коли я підбіг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане.

      – Що – все?

      – Не можна нам вулицею йти. Хіба не бачиш?

      І ткнув пальцем у котячі сліди, що рівненьким ланцюжком перетинали вулицю.

      Я чув, що коли кіт перейде дорогу, то чекай якоїсь напасті. Але, признатися, не дуже вірив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобі на очах перейде дорогу отакий котище, то де вже інша справа. «Ще коли б він був хоч не чорний», – подумав я, наче виправдовуючись перед мамою.

      – Може, переступимо?

      – Еге ж, переступимо! – мало не плачучи, заперечив Ванько. – Воно тебе як переступить!..

      – Що ж його робити? Нам же в школу треба!

      – Підожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе візьме, – пораяв Ванько.

      Ми стали чекати. Мороз дедалі злішав і вже починав забиратися в чоботи, а на вулиці, як на гріх, ані душі. Я боявся запізнитися в школу і тому не витримав перший:

      – Може, таки підемо?

      – Еге ж, підемо! Воно тебе піде!

      Врешті Ванько, ляснувши себе по лобі, закричав:

      – Тю, дурні! Давай обійдемо. Поза хатою, городами.

      Повеселішавши, ми перелізли через тин і, грузнучи в глибокому снігу, вийшли на город. Вийшли і зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидів отой капосний кіт.

      – Таки накличе біду, – прошепотів Ванько, бліднучи на виду. – Давай потихеньку, може, обійдемо.

      Але кіт не чекав, щоб ми рушили далі. Не встигли ми й кроку ступити, як він, знову задерши хвоста, майнув донизу – через рівчак, на город, одбіг і сів, оглядаючись на нас.

      Ми у відчаї подивилися один на одного. Тепер і я переконався, що кіт навмисне не дає нам дороги.

      – Я знаю цього котяру, – бубонів сердито Ванько. – Це баби Горпини кіт, такий же вреднющий, як і баба.

      – Що ж його робити? – зажурився я.

      – Давай ще раз обійдемо, – похмуро відізвався Ванько.

      Робити було нічого, і ми побрели по снігу – навздогін котові. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спітнілі лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, піти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли від городу до рівчака, просто-таки забороняв нам поступатись котові.

      – Я свого кота, як прийду зі школи, то повішу! – сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився.

      Ми таки обійшли чортового кота, хоч і були наче скупані. На урок, цілком зрозуміло, запізнилися і, що найгірше, ніяк не могли пояснити – чому.

      Розгнівана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, і ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови.

      – Бач, обійшли, і то лиха набралися! – сказав потім Ванько. – А що б то було, коли б ми прямо через отой слід поперлися!

      Одвіики

      Ще ніколи, здається, не було