На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

гості до сестри! Ми теж дуже хотіли їхати, але в тітки якраз хворіли діти на скарлатину, і мама побоялася брати нас із собою:

      – Ще заразитесь, що я тоді робитиму з вами?

      І хоч ми й запевняли її, що не заразимось, однак мама не повірила нам і поїхала сама, залишивши нас на сторожиху.

      Той тиждень, поки мама гостювала в тітки, здався нам вічністю. І як же зраділи ми, коли одного ранку раптово відчинилися двері і, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зраділи ми мамі, а ще більше – великій корзині, в якій таки мало щось бути для нас!

      Ми ледве дочекалися, доки мама розв’яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам іншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим більше, що поруч із нею стояла таємнича корзина.

      Що ж у тій корзині?

      Мама дістає невелику рушницю з червоним прикладом.

      – Це, Сергійку, тобі. Ти не бешкетував тут без мене?

      – Ні, – шепоче Сергійко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз відірвати його від тієї рушниці можна було б хіба що тільки шматками.

      Мамині руки знову в корзині. Мені здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моїм терпінням.

      – А це, Толю, тобі.

      Щось гаряче блиснуло на сонці, засяяло, немов дзеркало.

      Ковзани! – так і тьохнуло у мене всередині. Мама щось говорить, але я вже нічого не чую, роздивляючись розкішний подарунок. Справжнісінькі фабричні ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують ні мотузок, ані соснових цурупалків, якими стягують оті мотузки.

      І які ж вони красиві! Блискучі, з високими, круто загнутими носками, – такі не бояться жодної дороги, понесуть тебе хоч на край світу!

      – Це мені тітка подарувала? – вдесяте запитую маму.

      – Звичайно, тітка.

      – Яка вона хороша!

      Не минуло й години, як я виїхав на нових ковзанах із хати. Надворі стояла відлига, було по-весінньому тепло, сонце світилося з кожного озерця, що розлилися по вулиці. Та мене ніщо не могло зупинити. Ковзани самі винесли з двору, і я поїхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, сніг то й сніг. Розігнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсікають воду, як залишаються позаду дві поздовжні хвильки, трикутником розходячись одна від одної.

      Згодом за мною бігала ціла валка дітлахів. Вони стрибали на своїх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моїх ковзанів. А Сонька хоч і крикнула відразу: «Пхі, мої кращі!», однак теж чомусь не одставала від мене.

      – Дай, я проїдусь разок, – врешті не витримала вона.

      – Твої ж кращі!

      – Але ж мої не залізні! – не розгубилася Сонька. – Дай, я тобі теж щось дам, коли ти попросиш.

      Однак жодна сила не примусила б мене сьогодні позбутися хоч на хвилину нових ковзанів. Я невтомно кружляв, переїжджаючи з одного кінця вулиці на другий, і вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.

      Аж ось нам назустріч, із свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, літній уже чоловік. Його ми, учні, поважали й боялися, здається, дужче боялися. І як же було