На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Васютиха буде збирати насіння, я поїхав у гості зі спокійною душею.

      Швидко минули два тижні в гостях. Так швидко, що ми ні разу не встигли й побитись як слід зі своїми двоюрідними братами. І ось ми вдома.

      В перший же день побіг я на город. Соняшники стояли з повтинаними головами, і мені стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насіння, я повеселішав і подався до мами:

      – Коли ми заберемо насіння від тітки Васютихи?

      – Забирай хоч сьогодні, – відповіла мама. – Тільки дивись, не бери багато за один раз, а то підірвешся.

      Забачивши мене, Васютиха зраділа так, наче зустріла рідну дитину:

      – То ви вже приїхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану покажися, який ти виріс! От у матусі синочок, дай їй, Боже, здоров’я та щастя!

      Я врешті відважився нагадати їй про насіння.

      – Зібрала, аякже, зібрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони Боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так і зробила. Ще й провіяла.

      – То можна забирати?

      – А чого ж не можна!

      Вона повела мене в сіни, де стояло жлукто з насінням, а поруч – великий мішок.

      – Оце ось, синку, і ваше насіннячко, – показала вона на мішок. – Я його у мішечок зсипала, щоб, борони Боже, яка курка не клюнула.

      Я спробував підняти мішок. Важкенький, але нести можна.

      По дорозі зустрів Ванька. Він допоміг мені донести насіння додому, а натомість я йому сказав:

      – Приходь увечері, будемо насіння смажити. Із цукром.

      Ще не встигла мама, що повернулася зі школи, й поріг переступити, а я вже до неї:

      – Смаж насіння!

      Мама дістала листа й почала набирати насіння. Взяла одну пригорщу, другу… Потім понесла те насіння до світла. Вона довго роздивлялася його, тоді ще раз підійшла до мішка, заглянула в нього і гірко розсміялася.

      – От, сину, які люди на світі! – наче дорослому, сказала вона мені. – Не насіння – одвійки віддала нам Васютиха. Зі свого і нашого насіння.

      Все ще не вірячи, я кинувся до мішка. Всі насінини були плескаті і порожні. Так ось чому так легко було його нести!

      Сльози так і бризнули з моїх очей. Я вибіг з хати і наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати.

      – Давай їй вікна повибиваємо! – запропонував відразу ж Ванько.

      Та я не погодився. Що вікна! Вікна вона вставить, а насіння ж у неї залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвійки. У-у, як ненавидів я в ту хвилину тітку Васютиху!

      І я таки придумав, чим їй віддячити.

      Підстерігши, коли вона пішла з двору, ми з Ваньком відчинили сінешні двері і підійшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене – цеберка з водою. Швидко висипали попіл у жлукто, прямо на насіння, залили зверху водою, ще й перемішали кописткою.

      Хай тепер лускає!

      Моргун

      Якимсь побитом дістав я книжечку Нечуя-Левицького і прямо-таки проковтнув чудові оті оповідання. Все сподобалося мені: