На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

Що ти бачиш там, отроче мій?

      Напруживши зір, я не відводив очей від смоли. Мені страх як хотілося побачити того Миколая, і незабаром здалося, що на чорній блискучій поверхні з’явилася якась світла цяточка.

      – Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш?

      Світла цяточка відразу стала більшою.

      – Бачу, – прошепотів я.

      – Що ти там бачиш? – аж повеселішав дядько.

      – Щось світле, як хмарка.

      – Ото ж і є святий Миколай, – промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб світло від свічки ще більше падало на неї. – Подякуєм же Богові, що ти удостоївся побачити його святого угодника…

      Отак і став я «непорочним отроком мужеського полу». Я досить-таки швидко порозумівся з «божою людиною», і святий Миколай служив нам вірою і правдою. І нехай простять мені чоловіки та жінки нашого села, яким ми провіщали «настоящеє, прошедшеє і будущеє»! Але я вже інакше не міг. Дорослі гладили мене по голові, хлопці люто заздрили мені, а я походжав поміж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками.

      За кілька днів дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоїв мені плату. Та блискуча кар’єра моя несподівано урвалася. Продала мене, сама того не відаючи, Миколина мати – тітка Горпина. Якось її викликали в школу (Микола знову щось накоїв), і, побачивши серед учителів мою маму, тітка почала голосно вихвалювати мене:

      – Та й свята ж у вас дитинка, Маріє Олексіївно! Уподоби-лося самого святого Миколая бачити… І як воно, таке богобоязливе, у вас і виросло? А тут свого гаспида хоч у ступі товчи, прости мене, грішну!..

      Мама спіймала мене біля Миколиної хати, коли я саме збирався заступати «на роботу». Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому – через всеньке село, на загальний глум.

      Після того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тільки тоді, коли грішиш, а й коли робиш святу справу.

      Незвідані путі твої, Господи!

      Пучок часнику

      Влітку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всі рушають у степ, на далекі лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвір’ях, та й по хатах рідко коли лунає людський голос, хіба що вигляне у низеньке підсліпувате віконце старече обличчя. Навіть собаки не наважуються порушити сонну тишу і лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тіні в тінь. У такі години сумно самому на селі. Тягне у поле, в ліс, на ріку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата, дітлахів, з облупленими носами і такими вицвілими чубами, що годі й розібрати, кого мама вродила чорнявим, а кого білявим, – всі на одну масть. Так і хочеться залишити хату, де допікають кусючі мухи, де душно і темно, піти у великий занедбаний сад, під величезну крислату грушу, й простягнутися на м’якій травиці, п’ючи усім тілом ніжну прохолоду її.

      Хороше!

      Та мені не можна виходити з хати, бо на ліжку лежить хворий Сергійко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронівки. Пішла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досі немає,