На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

а потім закінчив:

      – От якби його спіймати.

      – Як же його, довгоногого, спіймаєш? Він як чкурне…

      – Хіба що яму викопати…

      – Хе, яму! Так і дасть тобі тато біля хати яму копати!

      – Тато не дадуть, – відразу ж охолов Микола, почухуючи спину. – Вони в мене такі: як що, так і за батіг.

      – Отож…

      Ми зажурилися. Кожен думав про зайця і про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну (адже заєць – як наш стіл!) клітку: сидить у ній довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопці повмирали б від заздрощів.

      – От якби смоляний бичок у нас був… – розпочав я невпевнено.

      – Хи, то ж казка! – презирливо обірвав мене Микола.

      – Ну й що, що казка! Дістати б смоли, налити на дорогу – заєць і вскочив би… От тільки де смоли дістати?

      Микола відразу повеселішав.

      – Смола є.

      – Де?

      – У діда Стратона. Дід саме днища човнів смолять, на березі, біля ставу. От якби хто хоробрий був…

      Він не докінчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про діда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долівці.

      – А заєць же був! – знову спокушав Микола. – Ех, і заєць!

      – А нам його даватимеш? – не витримав я.

      – Питаєш!

      Домовившись, ми поділили обов’язки: Микола візьме цеберку і буде пильнувати за дідом, а я, виждавши, коли дід Стратон піде підвечеряти, наберу з бочки смоли, скільки зможу.

      Цього разу, понад всякі сподівання, кампанія пройшла успішно.

      Потерпаючи, підбіг я до великої залізної бочки, в якій топилася смола, зачерпнув густої чорної маси і попер на город, під саму Миколину хату. Біг, і здавалося, що ось-ось вискочить дід Стратон, наздожене і вчеше кийком по хребту.

      – Де будемо виливати?

      – Під вікном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тоді з вікна – мах! – і на нього. Тільки нехай стемніє, щоб тато не бачили.

      Виливши смолу на стежку під вікном, ми розійшлися.

      – Гляди ж, – вдесяте наказував я, – як впіймаєш зайця, неси до нас.

      Спали ми погано. Снилися зайці, величезні, як стіл. І хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухі все оббігали її стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не біжить Микола із зайцем. Та не так сталося, як гадалося.

      Десь запівніч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вітру. Стара доти дибала стежиною, поки й улізла в ту смолу, як муха в мед.

      – Ґвалт! Пробі!

      Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге і стала рачки.

      – Люди добрі, рятуйте, хто в Бога вірує! – жебоніла вона. – Ой, смертонька моя!

      На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася після баби.

      До самого ранку в Миколиній хаті стояла колотнеча. Задираючи догори насмолені ноги, стогнала та згадувала всіх великомучеників-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своїх волохатих ніг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално і лупцював Миколу:

      – Я тобі дам зайця, песький ти сину!

      Микола