На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

лише жінки, всі, як одна, в біленьких хустинах, від чого обличчя їхні здавалися ще темнішими та скорботнішими. Побожно склавши на грудях натруджені руки, вони дивилися в бік покутя і навіть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати.

      Там, на покуті, під многоликими образами, возсідала «божа людина». Це був огрядний чолов’яга зі смоляною бородищею, рум’яними, як наливні яблука, щоками і товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, він невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи їх у сметані, а жінки побожно заглядали йому до рота і час від часу зітхали, наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу.

      Ми завмерли, тулячись до дверей, ладні кожну мить випурхнути з кімнати.

      Ось «божа людина» одірвалася від полумиска і витерла пальці об бороду. Щоки її залисніли, жваві меткі очі вмить оббігли і жінок, і нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посміхнувся, потім розправив бороду, урочисто мовив:

      – І потрібен мені, жіночки, непорочний отрок, мужського полу.

      Жінки, наче по команді, заворушилися, журно захитали головами:

      – Та де ви його найдете, чоловіче добрий!

      – Серед ваших синочків, мої дорогенькі, серед ваших…

      – Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всі бузувіри!

      – Не грішіть, мої солоденькі, – ласкаво заперечила «божа людина». – Сказано-бо в святому писанії: устами младенця глаголить істина. Іще, як Ісус Христос наш сказав, – він задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, – істинно говорю вам: якщо не будете як діти – не ввійдете в царство небесне!

      – Ой істинно, істинно! – дружно зітхали жінки. – Тільки ж то не про наших гаспидів Христос говорив.

      «Гаспиди» ж не спускали очей з «божої людини». Дядько все більше подобався нам – саме тим, що заступався за нас перед матерями.

      – А треба, жіночки, треба, – наполягав чоловік. – Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провіщати вам ні вашеє будущее, ні прошедшее ваше, ні настоящее.

      Нам щораз ставало цікавіше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повів грізним оком і, наче вітер, вимів нас на подвір’я.

      В той день поміж нами тільки й розмови було, що про «божу людину».

      – Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок?

      – Це коли ми з вами не грішимо.

      – Та навіщо він йому?

      – Вгадувати, – туманно відповів Микола. І вже починав сердитись: – Та що ви присікалися до мене! Самі ж чули!

      Та нас обсідали нові сумніви:

      – А що таке мужеський пол?

      Тут уже спасував і Микола. Ми довго думали та гадали, але так і не вияснили, що ж то воно за штука така. Дійшли лише до думки, що того полу серед нас і слухом не чувати, і видом не видати.

      Другого дня Микола бігав з двору в двір, збираючи хлопчаків:

      – Ідіть до нас, буде вибирати!

      – Кого?

      – Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копійок і по калачу.

      Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу?

      Незабаром біля Миколиної хати вишикувалась