На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

в «квача» і намагалися навіть не згадувати про пиріг.

      Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?

      Котилася торба

      Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:

      – Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!

      Я, Сергійко, Сонька і Г аля стояли посеред світлиці.

      – А в сінях можна? А в кухні?

      – Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!

      Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.

      Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:

      Котилася торба З високого горба,

      А в тій торбі – хліб-паляниця,

      Кому доведеться, тому і жмуриться!

      Потім запитав:

      – Уже?

      – Ще! Ще! – лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.

      – Вже!

      Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.

      – Це того, що вони за мною лізли, – сердилася Сонька. – Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!

      Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.

      – Куди ви! – засичав я на них. – Ховайтесь окремо.

      Та вони й не думали рухатися з місця.

      – Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.

      Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: «Ще!» І подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.

      Ставши посеред хати, задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!

      Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом’яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.

      – Галя й Сергійко! – відразу ж закричала вона. – Стукалочки-палочки!

      Згодом настала й Ванькова черга.

      – То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, – солідно виправдовувався Ванько.

      Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: «Вилазь, я тебе бачу!», та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.

      – Він, мабуть, на горищі сховався. Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною. Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. «Сонька повернулася, – подумав я. – Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!»

      Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога