На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

і гірко роздумував, чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неї.

      А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях!

      Начинка

      Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:

      – Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він… А ти ж старший!

      Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов’язково починає з осоружного: «Ти ж старший». Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.

      Цей пиріг – для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, – «підходить», як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч. Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не «сів». І хоч нам важко уявити, як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями: – Тс-с-с… Тс-с-с…

      Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум’яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку:

      – Почекайте тільки, нехай охолоне.

      Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.

      – Я б усе пироги їв, – каже Сергійко, збираючи крихти.

      Я не заперечую.

      – І чого мама так рідко їх пече? – дивується брат.

      – Бо мука дорога!

      – Дивіться ж, не чіпайте пирога! – наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. – Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти… Біжіть краще надвір, пограйтеся…

      Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.

      – Я тільки гляну, – врешті не витримує Сергійко.

      Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум’яну скоринку.

      – Він добрий-предобрий… І начинку видно, – показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.

      – Не чіпай, у тебе ж палець брудний! – ревниво зауважую я.

      Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:

      – Уже чистий… Я тільки трошки…

      І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.

      Я хотів крикнути на нього, стягнути зі стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.

      – Еге, ти більше! – відразу ж запротестував Сергійко.

      – Ну, годі! – врешті схаменувся я, коли в пирозі з’явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей.

      – Ходімо краще гратися.

      – Ходімо, – неохоче погодився