На коні й під конем. Блакитна дитина. Анатолій Дімаров

я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.

      – Що ж ти приніс?! – сплеснула руками мама.

      – Драже, – промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.

      – Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! – вже зовсім розсердилась мама. – Дріжджі! Дріжджі! – закричала вона так, наче я був глухий. – Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.

      Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?

      Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.

      Похорон

      З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона. Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Угледівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:

      – А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!

      За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю. У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували – з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур і невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.

      Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед, коли дід кудись зникне.

      Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж у сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами «дичину».

      Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю.

      Аж ось із дідового двору появився качиний табунець.

      Живі качки.

      Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.

      Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.

      За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.

      – То я навмисне не вцілив, – тихенько сказав Микола.

      – І я навмисне.

      – І я.

      Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше – і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б’ючи крилами. Нас наче вітром здуло.

      Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.

      – То не я вцілив, – сказав Микола.

      – Ну й не я!

      – І не я!

      Ми підозріло подивилися один на одного.

      – А може, він живий, тільки прикидається, – висловив думку Ванько.

      – Пішли подивимося, – скомандував Микола.

      Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.

      Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним онімілі.

      Першою