Вальдшнепи. Микола Хвильовий

рушницю, – що ви й сьогодні – бачу – полаєтесь… Це чорт зна що – не новий побут, а якась карикатура на нього.

      Карамазов вимушено всміхнувся й простягнув свою руку лінгвістові.

      – Дякую, друже, за правду-матку і прошу пробачення, – сказав він. – Дякуй і ти, моя мила Ганнусю… Хіба тобі не приємно вислухувати це від безпартійної сволочі?

      – Ти, будь ласка, не лайся, – пробурмотів товариш Вовчик.

      – Невже ти образився?.. Коли так, то другий раз прошу пробачення і заявляю: я пожартував.

      – Я знаю, що ти пожартував… Але все-таки, чому тобі таке зле обличчя?

      – Я, бачиш, Вовчику, котлеток захотів і пюре зі сметаною.

      Ганна зірвалася зі свого місця і підійшла до столу.

      – Дімі! – сказала вона з розпукою. – Ну, навіщо це? Навіщо ти робиш наше життя безконечною мукою?

      – Ах, Боже мій, яка трагедія! – поглузував Дмитрій.

      Тоді товариш Вовчик підбіг до свого приятеля й замахав руками.

      – Слухай, друже… – ледве вимовив він від хвилювання. – Я… я думаю, що ти не комуніст, а деспот! І я… таки донесу на тебе в… контрольну комісію.

      Карамазов зареготав. Він так неприємно зареготав, що лінгвіст навіть розгубився і подивився навкруги себе здивованими очами.

      – Ти думаєш на мене доносити в контрольну комісію? – спитав Дмитрій. – Прекрасно! Тільки будь, друже, справедливою людиною і зразу донось на мільйон комуністів. Донось нарешті на всіх сто п’ятдесят мільйонів будівників соціялізму, донось на самого себе, бо й ти такий же хам, як я, паняй нарешті в небесну канцелярію і донось на саму контрольну комісію.

      – Дімі, – сказала Ганна, – ти себе не поважаєш і не поважаєш ту партію, що до неї належиш. Не забувай, що товариш Вовчик все-таки позапартійний.

      – Ти гадаєш, що такі питання треба ставити на ком’ячейці?

      – Саме це я й хочу сказати, Дімі. Тільки це.

      Карамазов раптом втихомирився. Чи то спокійний тон дружини вплинув на нього, чи щось інше.

      – Я ще раз прошу у вас пробачення, – сказав він. – Я й справді трохи погарячився.

      – Значить, ти визнаєш, що Ганна має рацію стримувати тебе?

      Дмитрій нічого не відповів. Він несподівано застиг в одній позі серед кімнати й так стояв кілька хвилин. Ганні навіть прийшла мисль, що він захворів. Вона підійшла до чоловіка і взяла його за руку.

      – Дімі, чого ж ти мовчиш?.. Що з тобою, Дімі?

      – Нічого особливого, Ганнусю, – спокійно й серйозно промовив Карамазов. – Я думаю зараз про наше фарисейство, і думаю: чому? Чому ми не соромимось говорити про пюре й котлетки? Чому ми, нарешті, не соромимось проїдати тут народні гроші… саме в той час, коли навкруги нас люди живуть у неможливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеться… Чому ми, нарешті, боїмось виносити гірку правду на люди (хоч люди й без нас її знають) і ховаємо по своїх ком’ячейках?

      – Ну, ця вже сльоза й ця карамелька зовсім не до діла, – сказав лінгвіст. – У всякому разі вони не можуть тебе характеризувати.

      – І я думаю, – кинула Ганна, –