Вальдшнепи. Микола Хвильовий

це «перш за все»? – незадоволено спитав Дмитрій. – На цю історію ще буде час.

      – Але й на випивку буде час, – уперто сказала Аґлая.

      Вона так рішуче стояла на своєму, що за кілька хвилин Вовчик уже виходив із себе. Тоді дами несподівано почали вдягатись і демонстративно покинули пляж.

      – І на чорта тобі треба було говорити про це знайомство? – незадоволено сказав лінгвіст.

      Але Карамазов і сам проклинав себе за необачність. У всякому разі, друзі вже знали Аґлаю і зрозуміли, що ніякої вечірки не можна влаштувати, доки вони не задовольнять цю капризну й уперту дівчину.

      VI

      Звести Аґлаю з Ганною вдалось тільки на четвертий день після розмови на річному пляжі. Це трапилось увечері біля хвіртки, саме на тому місці, відкіля фльоберівські дами починали чергову гулянку зі своїми кавалерами. Зустріч була холодна, і це особливо відчула Ганна.

      – Чого це ви так цураєтесь громади? – спитала Аґлая, беручи під руку дружину Карамазова.

      – Відкіля це ви взяли? – У свою чергу підвела брови Ганна.

      – От тобі й маєш! Скільки вже часу живемо тут, а вас жодного разу не бачили на вулиці. Хіба це не замкнутість?

      – Ганна страшенна індивідуалістка, – пожартував товариш Вовчик.

      Тьотя Клава ні з того ні з сього засміялась дрібненьким і негарним смішком.

      – А я от думаю, що тут зовсім інша причина, – сказала Аґлая. – Ти, Дімі, як думаєш?

      Карамазов іздрігнув. Він зовсім не чекав, що Аґлая буде так фамільярно поводитись із ним у присутності Ганни.

      – Я вас прослухав, – червоніючи сказав він. – Про що ви там?

      – Цебто я?

      – Ну да, ви!

      – Ти подумай, тьотю Клаво, – засміялась Аґлая. – Він уже до мене звертається на «ви».

      – Ха, ха! – знову розсипалась дрібним і неприємним смішком друга фльоберівська дама.

      Утворилось ніякове становище. Таке ніякове, що навіть товариш Вовчик відчув це.

      – Ви Дмитрія не зрозуміли, – раптом спокійним голосом сказала Ганна. – Він під цим «ви» мав на увазі й вас і мене.

      – Ти, Дімі, підтверджуєш це? – спитала Аґлая і уважно, навіть з деякою повагою, подивилась на Ганну.

      – Звичайно, – зрушив плечима Дмитрій і вийняв портсигар.

      Він уже взяв себе в руки, і обличчя йому було спокійне.

      – Так-от що, – сказала Аґлая. – Чи не тому ви так рідко виходите на вулицю, що не хочете зустрічатись із міщанками?.. Так би мовити тікаєте від обивательського оточення? Я не помиляюсь?

      – Я тільки не знаю, кого ви маєте за міщан? – спокійно спитала Ганна.

      – Кого я маю? Ну хоч би саму себе, тьотю Клаву й так далі.

      – Я вас так мало знаю, що вважати вас за міщан поки що не ризикую.

      – Ну, а як узнаєте – тоді ризикнете?

      Ганна взяла свою косу й положила її на груди. Вона помовчала декілька секунд і нарешті сказала:

      – Тут і ризикувати нічого. Коли ви міщанки, то значить, міщанки… Але я сподіваюсь, що маю справу з людьми іншого ґатунку.

      Тьотя Клава по-солдатськи