Вальдшнепи. Микола Хвильовий

сказала Аґлая… – Знаємо… і думаємо, що він не буде гніватись на тьотю Клаву за одвертість.

      – Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?

      – Ми хочемо сказати, – кинула Аґлая, – що комуністи, хоч і не погані люди, але в більшості страшенно нудні… Ну, словом, світорозуміння їхнє – можна напевно твердити – не сягає далі Чемберлена з моноклем і чергової парт’ячейки… Правда, цікавляться ще китайськими справами.

      Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що ці випадкові позапартійні дачниці так неохайно ставляться до його партії. Будучи, так би мовити, вічним опозиціонером, він у той же час був своєрідним фанатиком комунізму й, звичайно, не міг спокійно реагувати на це зовсім невиправдане нахабство.

      Але розмову вже скінчили й умовлялись, де можна буде зустрітись завтра. Вже фльоберівські дами зникли в темряві абрикосового дворика, і товариш Вовчик щось захоплено розповідає про тьотю Клаву. Тоді Дмитрій раптом згадує Ганну і вже не відчуває до неї тієї злоби, що її пізнав увечері. Йому навіть трохи заболіло серце, і він сказав:

      – Ти, Вовчику, будь ласка, не говори Ганні, де й з ким ми блукали сьогодні.

      – Чому це? – спитав лінгвіст: він уже забув вечірню розмову, коли сам радив приятелеві ховати від Ганни свої зустрічі з Аґлаєю.

      – Я так хочу! – сказав Карамазов. – Ти це мусиш зробити для мене.

      Товариш Вовчик здивовано подивився на Дмитрія, декілька разів здвигнув плечима, але згоду, звичайно, дав.

      – Згоду я даю, – сказав він. – Але от що, друже: як це так трапилось, що московські дами зробились українками?

      – Це питання і мене дуже цікавить.

      – Цебто ти теж нічого не знаєш? – спитав здивований лінгвіст.

      – Стільки знаю, скільки й ти.

      – Дивно. Коли хочеш загадково. Їй-бо… Ти як гадаєш?

      – Я теж думаю, що загадково. І думаю, що цю загадковість дами нарочито утворюють для, так би мовити, пікантности.

      – Це мені, їй-богу, подобається! – скрикнув із задоволенням лінгвіст. – Чому не зробити зі звичайної випадкової зустрічі інтересну пригоду? Інтрига не тільки в романі цікава річ, вона і в житті приємна розвага.

      – Ти, я бачу, починаєш філософствувати, – усміхнувся Карамазов.

      Товариш Вовчик, звичайно, не погодився з цим твердженням і сказав, що Дмитрій все-таки анальфабет і не розуміє, що таке філософія.

      – А втім, – промовив він, – я не про це. Я хочу про твою фортуну. Тобі страшенно везе, і я, їй-богу, заздрю. Аґлая й справді не дівчина, а прямо запашна клубничка. Смак тобі зовсім не поганий.

      – Ти не задоволений тьотею Клавою?

      – Боже борони. Навпаки – з тьотею Клавою безперечно краще зв’язатися… Знаєш, із заміжньою жінкою багато безпечніш.

      Товариш Вовчик зареготав од задоволення і заплигав, як молоде теля.

      …Коли вони сходили на свій ґанок, у північній частині заштатного городка вже кричали ранні провінціяльні півні.

      V

      На другий день вони знову зустрілись: