Вальдшнепи. Микола Хвильовий

дев’ять. Коли потрібний телефон, то можна й це сказати. Чоловік тьоті Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюзі. Аґлая – сирітка (знаєте таку зворушливу кінофільму про часи французької революції), і вона живе у тьоті Клави. Вона на останньому курсі московської консерваторії.

      – Але відкіля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лінгвіст.

      Ах, Боже мій! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються відпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так і сказала – «музичної»), Аґлая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навіть оригінально. А втім, тьотя Клава далі не буде говорити, в деталях його може поінформувати Аґлая і, можливо, Дмитрій. Власне, під впливом своєї племінниці вона й зробилась такою цікавою московкою.

      – Прекрасно! – з хрустом давив свої пальці товариш Вовчик і, нарешті, цілком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрій, їхні портрети обов’язково треба вмістити в одному з наших журналів.

      – Як виключні екземпляри?

      – Покинь жартувати – махнув рукою лінгвіст. – Для руської публіки, для… як би це сказати… для «поощрєнія».

      – Для заохоти, – поправила Аґлая. – Так буде багато ближче до вашої мови.

      – От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи ніяково, пане лінгвісте?

      Товариш Вовчик спалахнув. Він хотів щось доводити, згадав чомусь (і зовсім не до речі) Прованс, провансальську літературу, згадав XIX вік, Жана Жансемена[4],Теодора Обанеля і т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцію в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лінгвіста було ще багато тут недоговореного, навіть інтригуючого (хіба мало московських дачників мандрує по Україні?), але він сподівався поговорити з приводу цього з Карамазовим і від нього й узнати в деталях історію знайомства московських дам із південною культурою.

      – Так, значить, ти кінчаєш нову поему? – спитала Аґлая, коли вони знову залишились удвох.

      Карамазов зупинився і зробив незадоволене обличчя.

      – Я тобі, здається, не один раз говорив, що я працюю в економічному органі. Мене цікавить зараз питання про зниження цін.

      – Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цін не можна зробити поеми?

      – Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нічого не маю спільного.

      – Коли тільки це, то я рада, – промовила Аґлая, замислюючись. – Саме таких людей і бракує вашій нації. Мені здалося, що ти не так хотів сказати. Ти розумієш мене? Я гадаю, що без великого ентузіязму не може бути справжніх економістів.

      – Цілком справедливо! – погодився Карамазов. – Кіл, очевидно, вибивають колом, і «закобзарену» психіку можна виховати тільки, так би мовити, загайяватизованим «Капіталом».

      – Це не в брову, а в око! – із захопленням сказала Аґлая. – Без якогось Льонгфелло і справді не зробити вам своїх економістів і політиків. От я тільки думаю, що Маркса ти зовсім даремно притягаєш сюди.

      – Це

4

Ідеться про Жаку Жансеміна (1798–1864) – провансальського поета, який писав гасконською говіркою.