Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

ледь торкнувшись пальцями… Марно… Вир затягував невмолимо в глибину.

      – Не можу! – у відчаї кричала вона. В її очах був передсмертний жах.

      – Пробуй ще раз! Давай! – намагався перекричати стихію і крякання диких качок Гео. Нарешті йому вдалося вхопити за руку, він потягнув її до себе, в результаті чого дівчина висковзнула з сідла й опинилась у воді. Ще якусь мить хлопець старався втримати її, але вир був такої сили, що вирвав принцесу від нього. Він бачив, як вона борсається у воді, намагаючись виплисти проти течії. Недовго думаючи, зняв із себе сорочку і кинув їй.

      – Хапайся за одяг! Швидко! Ну ж бо!

      Її рука, простягнута в сторону кинутої їй сорочки, зникла під водою.

      – Інґіґе-е-е-ерд!!! – заволав він. Сльози розпачу потекли з очей.

      – Інґіґе-е-е-е-ерд!!! Ні-і!!! Не йди!!! Вернись!!!!

      У цей час позаду почувся звук тіла, що падало у воду. Оглянувшись, побачив конунга Улофа з двома кіньми. Тієї ж миті голова Аделі знову опинилась біля нього. Кобилка була ще жива, ще дихала. Хлопцеві вдалося вхопити за вуздечку і з усієї сили потягнути її на себе. Раптом відчув підмогу. Це був конунг. Конячка, побачивши Улофа, ожила настільки, що за кілька секунд змогла подолати свій страх і не опиратися, коли її витягували з заглиблення. Разом їм вдалося-таки вивести Адель на нормальну течію. То була маленька перемога. Та все ж це не применшувало біль від втрати Інґіґерд.

      Поки вони борсалися з конячкою, то не помітили, як Ярослав витягував з ріки на берег принцесу. Він ніс її, однією рукою тримаючи за поперек, другою – попід пахви, з опущеною вниз обличчям головою, намагався витрясти з неї воду.

      – Дихай, будь ласка, – шепотіли його вуста.

      Ярослав не здавався. Присівши, він поклав її попереком собі на коліно і притримував рукою попід грудьми, шиєю і підборіддям. Робив усе можливе, щоб вона прийшла до тями… Прислухався… Дівчина не подавала ознак життя… Коли він перевернув її горілиць, вона була ще без свідомості.

      Улоф разом з Гео спантеличено стояли і дивилися, якими зусиллями волі Ярослав намагається повернути Інґіґерд до пам’яті. І, коли князь нахилився до принцеси, щоб вдихнути в неї життя, Улоф рвонувся було заперечувати, але Гео стримав його.

      – Кха-кха-кха-кха, – раптом закашлялась принцеса, яку аж вивертало.

      І вже, коли за якихось кілька секунд вона глибоко вдихнула і відкрила очі, конунг на радощах аж підняв руки до неба, і Гео з подивом побачив на його очах скупі чоловічі сльози. Не могло бути більшого болю, ніж втратити свою дитину, тим більше таку, як Інґіґерд, для такого люблячого батька, яким він є.

      – Я була там… Я це бачила… – промовила вона, звертаючись до нахиленого над нею Ярослава, отямившись.

      – Де? – не зрозумів князь, знімаючи із себе куртку і сорочку та розкладаючи їх на траві.

      – У твоїй країні… – ледь чутно сказала вона, не відводячи очей від його оголеного мускулистого тіла.

      – Коли? – допомагаючи їй зняти туніку, спитав князь. Ярославові очі ковзнули