Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

потрібно не вимірювати, а відчувати, – майже пошепки відповів князь, сподіваючись на те, що дівчина змінить своє ставлення до нього.

      – Де?

      – Ось тут, – приклав до серця руку князь. – Вона, як повітря, без якого ти не можеш дихати, наче знаходишся під водою.

      – І як перевірити? – запитала принцеса, прищурено посміхаючись.

      – Не доведеться довго чекати… Як тільки людина, яку ти любиш, зникне з твого поля зору, ти почнеш задихатися, – проникливо глянувши в бездонні блакитні озерця, стиха промовив князь.

      Вона не витримала цього погляду, бо щось таке дивне було в ньому, наче вказувало на те, що розмова ця дуже важлива для Ярослава. Опустила очі вниз. Задумалась…

      – Зараз така мить, коли можу тобі сказати все, що відчуваю. Нам ніхто зараз не заважає. Я думаю, що ти мене не сприймаєш серйозно, – продовжував він, дивлячись на вогонь.

      – Та чому ж? Досить навіть серйозно! – вирішила прийти на допомогу дівчина, розуміючи в душі, що князь говорить правду. Дійсно, вона все ще дивиться на нього, як на один із варіантів вибору. І хоч Ярослав уже не був незнайомцем з далекої дороги, але все ж таки ще не став невід’ємною частиною її майбутнього.

      – Я розумію: ти чекала на іншого принца, а тут несподівано з’явився я зі своєю любов’ю. У мене занадто мало часу, щоб розповісти тобі, що я тону в твоїх очах. Я задихаюся в очікуванні розлуки, мені бракує повітря вже зараз, хоч я ще тут і кораблі мої в гавані, – тихо, щоб ніхто не почув, але пристрасно говорив Ярослав.

      – Щось мені підказує, що це… правда, – чуйно сказала Інґіґерд. Вона раптом зрозуміла, що відчуває майже те саме. – Але знаєш, це все відбувається занадто швидко. Я не була готова до такого розвитку подій.

      – Не уявляю собі, як поїду без тебе. Якби не майбутня битва, забрав би з собою. Зараз і назавжди. Ніколи в житті не залишив би тут. Повір мені… – Ярослав говорив настільки серйозно, що Інґіґерд мимоволі пройнялась якимсь незрозуміло трепетним почуттям до нього.

      Вимовивши ці слова, князь глянув на принцесу. Іскорки від полум’я відображалися в її бездонних очах, наче в дзеркалі. Яка ж вона прекрасна!.. Як хотілося б зараз притулити її до серця і не відпускати вже ніколи… Щоб одне дихання на двох…

      Перед нею відкрилась істина. А хіба це не те, чого вона, власне, хотіла в житті? Інґіґерд і Ярослав дивились у вічі, вперше з часу знайомства розуміючи одне одного до кінця. Тих кількох важливих слів виявилося достатньо, щоб, нарешті, дівчина зрозуміла, що насправді саме ця людина повинна бути найважливішою в її майбутньому.

      Коли поверталися назад до Сигтуни, здалеку було видно велике місто, у центрі якого знаходився велетенський замок. Аж тепер Ярослав побачив усю його красу. Їхав і здалеку любувався ним… Вибудуваний зі світлого каменю, довжелезний і високий, він з боків був обрамлений двома круглими вежами, що вінчалися вгорі блискучими куполами. В стінах зяяло безліч чорних бійниць. Замок налічував чотири поверхи з високими красивими вікнами і просторими терасами.