Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

криви душею. Ти ж розмовляла з ним, та й кажуть люди, що він твій полонений. І ти ж його привела в замок! Тільки чесно!

      – Кажу тобі чесно: він мені життя врятував, – мовила принцеса. Вони збиралися на конях переходити річку, що текла поблизу.

      – Я спитав, чи він тобі подобається. От хитрунка! – усміхнувся Гео, заглядаючи їй в очі.

      – Подобається? Не знаю… – відповіла Інґіґерд, і собі усміхнувшись та відвівши очі вбік. Їй уже просто нікуди було діватись під пильним поглядом друга.

      – Подобається, ха-ха, я ж бачу. Мені то ти можеш зізнатися. Я ж свій…

      – Н-не знаю… Але я хотіла б хоч одним оком побачити ту країну, звідки прибув князь Яріслейв, – замріяно мовила принцеса.

      Вони їхали, вже наближаючись кам’янистою рівнинною місцевістю до ріки. Розмовляли, сміялися, доганяли одне одного наввипередки. Їм було цікаво разом…

      І тут нізвідки з’явилася хмара диких качок. Їх прилетіло так багато, що враз річка в тому місці, де знаходились Інга і Гео, стала вщент заполоненою птахами. Кінь Гео відразу сполохано відскочив праворуч, і хлопець ледве зміг утримати віжки. Найдивовижнішим було те, як птахи ось так несподівано і загадково утворили круговерть саме навколо Інґіґерд. Вони все приземлялись і приземлялись. То були сірі, з коричневим пір’ячком качечки і сизі красені-селезні з коричневою грудкою і бірюзовим забарвленням голови. Коні ставали на диби, іржали, але нічого неможливо було вдіяти, виходу не було. Простір навколо був наповнений неймовірним кряканням. У повітрі лопотіли крила і миготіли оранжеві лапки.

      Це було так дивно, що Інґіґерд і Гео на якусь мить забули, про що перед тим розмовляли. Вони намагалися втриматися на конях, які піднімалися на диби, гарцювали на місці і фиркали.

      – Я думаю, – перекричав птахів Гео, – що ці качки хочуть тобі те ж саме сказати, що і я!

      – Що?! Я тебе не чую!!!

      – Вони налетіли саме в ту хвилину, коли ти говорила, що цей конунг тобі подобається! – прокричав Гео, коли шум трохи притих.

      Але принцеса не чула його. Раптом перед собою вона побачила, наче хмарка піднімається з води. Намагалася зосередитись, але свідомість була мов затуманена. Вдивлялася, силячись зрозуміти, що це таке. Аж тут з’явилися обриси якогось великого багатого міста з високими будівлями, з міцними мурами. Все в ньому манило її до себе. Ще мить – і вона піде туди…

      – Інґіґерд, – хтось узяв її за руку, та вона не могла ніяк відірвати погляду від марева, – Інґіґерд, прокинься! З тобою все гаразд?!

      – Так… – напівсонним голосом відповіла вона нарешті.

      – Що з тобою коїться? – налякано запитав хлопець.

      – Гео? Звідки ти тут? – раптом здивовано запитала принцеса.

      – Та я й був тут, із тобою. Інґіґерд, скажи нарешті, що з тобою?! – стурбовано кричав він.

      – Скажи мені, ти також це бачиш? – зачаровано мовила дівчина.

      – Про що ти питаєш?!

      – Це місто… Тут, – показала вона на воду. Саме там, посередині, утворилося порожнє місце, не зайняте птахами, якого ще хвилю перед тим Гео не бачив. –