Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

може бути? Адже ж Астрід точно не розмовляла з батьком від учорашнього вечора. Тоді звідки такі однакові думки? Може, це вона щось пропустила? Коли ж усі встигли змовитись?

      – А як же бути з Олафом? Ти забула, як ми з тобою мріяли про моє весілля? – здивовано запитала принцеса.

      – Ні, не забула. Але хіба ж можна порівняти це весілля з київським? – збуджено жестикулюючи, майже викрикнула Астрід.

      – Чому ти так вважаєш? – мовила Інґіґерд, не розуміючи її.

      – Та ти послухай сама себе! З якою ти пристрастю розповідаєш мені про Ярослава, про все, що трапилося! Ти ніколи так не говорила про Олафа… – сказала Астрід, жваво жестикулюючи. Подив сестри був настільки щирим, що вона аж очі витріщала і смішно округляла їх.

      – Хіба? – розчаровано запитала Інґіґерд.

      – Аякже! Хіба ти сама цього не помічаєш? – знову здивувалася Астрід.

      – Можливо, ти маєш рацію, але я б хотіла, щоб краще… ти за нього вийшла заміж… – сказала принцеса і тут же засумнівалася в своїх словах. Сестричка глянула на неї ошелешено.

      – Що з тобою, Інґо? Хіба ти не розумієш, що він просив у батька твоєї руки, а не моєї?! – вибухнула раптом завжди спокійна Астрід. Здавалося, буря в склянці води набирала обертів.

      – Ось і дочекалася від сестрички взаєморозуміння, – саркастично скрививши обличчя, відчеканила Інґіґерд.

      – Не ображайся, я ж тебе люблю, – перепрошувала Астрід, намагаючись тут же її обійняти й поцілувати в щічку. Вона завжди дуже хвилювалась, якщо на неї хтось ображався. Тут же бігла перепрошуватись і обійматись. Та принцеса одразу відсторонила сестричку.

      – Найсмішніше – це те, що і мама говорить твоїми ж словами. Ви всі в один голос намовляєте мене на цей союз. – Розлючена принцеса не знаходила собі місця. Ходила взад і вперед сестриною кімнатою, взявшись у боки.

      – А з мамою ти коли встигла поговорити?

      – Та от якраз перед тим, як зайти до тебе. Вони з батьком намагаються мене видати заміж так далеко, що невідомо, чи ми ще коли-небудь побачимось, – у паніці промовила Інґіґерд, заламуючи руки. І скривилась так, що Астрід здалось, ніби вона ось-ось заплаче.

      – Вони просто хочуть, щоб ти була щаслива! І я цього бажаю! – підбігла сестричка до принцеси й обхопила її шию руками. – Якщо ти це зробиш, я обіцяю, що приїду до тебе в гості, і, як тільки захочеш, поживу в тебе трішки.

      – Справді? – полегшено зітхнула Інґіґерд, притулившись до рідного худенького плечика.

      – Кораблі у нас є? – спитавши, загнула мізинчик Астрід.

      – Є, – не розуміючи, до чого та хилить, відповіла Інґіґерд.

      – Люди у нас є? – знову запитала сестричка, загнувши підмізинний пальчик.

      – Є, – відповідала притихла принцеса.

      – Князь багатий? – вела далі своє Астрід, загинаючи середній палець.

      – Багатий, – мовила Інґіґерд, і на її губах починала розцвітати усмішка.

      – То чого б йому не допомогти нам побачитись? – наводила незліченні аргументи