Ґардаріка. Таємниця забутого світу. Вероніка Мосевич

тепер твій захисник, – усміхнувся Реґнвальд.

      – Виходить, що так… – погодилась дівчина. – А сьогодні врятував мене з виру, що утворився в ріці!

      – А туди тебе як занесло?! Не вірю своїм вухам! Так багато всього з тобою трапилось! А я нічого не знав, – сказав кузен, схопився за голову обома руками і похитав нею.

      – Вода після дощів піднялась так високо! Я й не думала, що там може бути глибоко! Бездиханну, він повернув мене в цей світ! Душа моя в той час була дуже далеко звідси… – загадково мовила Інґіґерд.

      – Де? – занепокоєно спитав Реґнвальд.

      – Між життям та смертю, – сумно сказала принцеса.

      – Сестричко, не лякай мене! Я собі ніколи не пробачу, що не був поруч з тобою в таку жахливу мить, – з острахом сказав Реґнвальд.

      – Я ж і не лякаю. Це правда! У мене було видіння! Колись розповім тобі. Не сьогодні. Гео не зміг мене врятувати, і я тепер розумію, чому, – тихо, по-змовницьки, майже прошепотіла Інґіґерд.

      – Чому ж? – аж розширив очі від здивування кузен.

      – Бо це було завданням моєї долі. Його виконав Ярослав, і я йому вже майже вірю, – впевнено прошепотіла дівчина.

      – То радій тепер життю! А ми здобудемо перемогу. Не сумнівайся! – усміхнувшись, сказав кузен.

      – Я й не сумніваюсь. І все ж, я сумуватиму за тобою, за Гео, за всіма… – щиро зізналась дівчина.

      – Ми також. Зате ти зможеш насолодитися часом з Астрід, та й твоя наука ще не закінчена. Коли ти знову поїдеш до Одина? – перевів кузен розмову на іншу тему.

      – Наступного тижня, – усміхнулась Інґіґерд, зрозумівши, куди він хилить. Вона встала і пошукала очима Ярослава.

      – От бачиш! У тебе зовсім не буде часу для того, щоб плакати за нами, – сказав Реґнвальд, піднімаючись слідом за принцесою та обнімаючи її по-братськи.

      …Коли до табору під’їхали конунг з князем, жваво розмовляючи, там кипіла робота. Інґіґерд ніде не було видно, хоч як Ярослав не заглядав. Усі були зайняті, але миттєво випрямились і гукнули, піднімаючи свою зброю:

      – Слава конунгу!

      – Доброго дня моїм найкращим воям! – виголосив Улоф. Підняв руку вгору, повернувши її долонею до людей, і закликав до уваги. – Через кілька днів кожен, хто матиме бажання, вирушить в похід по славу, де зможе показати всю свою доблесть і вміння. Тому готуйтеся так, щоб залишитись живими і здобути перемогу. Я радий представити вам свого друга, київського князя Ярослава, з яким підете на ратні подвиги і доведете, що ви справжні вікінги. Хто захоче, залишиться в Київській Русі і далі служити, хто ні – повернеться назад…

      При цих словах Ярослав вихопив свій меч і високо підняв його над головою. Лезо блиснуло на сонці, неначе вогонь.

      – По славу! – гукнув щосили. На його обличчі блукала владна усмішка людини, яка знає собі ціну.

      – По славу! – натхненно повторили вої цей рух, їхні обличчя ожили, очі заіскрились, серця забились в унісон. Рядами пробіг жвавий шумок. Усі з цікавістю розглядали Ярослава, бо він суттєво відрізнявся від усіх тутешніх. Ні бороди, ні довгого волосся –